— Я з тобою, — зненацька подав голос Артем. — Щоб усякі потім не казали, що я, типу, підставити хочу. Помилюся в деталях — сам себе, типу, підставлю. Хоча б із чистою репутацією сяду!
Остання фраза, незважаючи на пафосність, видалася мені нестерпно кумедною, і я змушена була затулити рота долонею, аби не розреготатись.
— Самі вони підуть! — зарипів Васьок. — Та ви без мене й дверей гаража не відчините, не те що в салон пробратись… Добре, раз підписалися, то всі разом вигрібатимемо. Я піду. Свою частину роботи завжди виконував, як відмінник, і тепер не відстану. Ваша справа — придумати, що з сигналкою робити, як охоронців відволікти…
— Тобто найскладніше, — зітхнув Артем. — До речі, так ви мені мізки запудрили, що й не розповів, типу, в подробицях нічого. Накинулися відразу, пояснити не даєте. Не жартував я. Учора мене не було, тому що хвіст до мене прилип.
— Не жартував? — Серж зробився ще серйозніший. — А чого ж не попередив, щоб не приходили?
— Не здогадався, — чесно зізнався Артем. — А що такого, що шкільні друзі в гості заходять? Ми ж не в справах, просто сидимо, типу, пивце попиваємо. Що тут такого?
— Проїхали, — Серж жадав суті, а не виправдань, — що за хвіст?
— Кент дивний один. Цілий день учора за мною, типу, тягався. І не таївся. Січете?
Напружене мовчання, що зависло в кімнаті, трохи затяглося.
— Фігня, — перший озвався легковажний Васько. — Це після мого наклепу Робін до тебе, ха-ха, перевірку приставив. Без перевірки ти копірка, — потім, видно, усвідомив, що не правий, знітився. — Я, того, більше не буду…
— Дістав уже своїм каяттям, — огризнувся Артем.
Ситуація знову скінчилася б сваркою між Тимком і злоязиким Васьком, якби Сергій не взяв до рук ініціативу.
— Може, й Робін, — спокійно, але вагомо мовив Лідер. Він, напевне, зважив усі можливі варіанти й тепер готувався виголосити остаточне рішення. Я теж мимоволі перейнялася повагою до цього юнака й разом з усіма чекала на його висновки. — Може, Робін, а може, й ні. — Теж мені, Америку відкрив! Ет, і все-таки вони — пацани нерозумні. — Ти молодець, що до нас учора не йшов, — звернувся Сергій до Артема. — Правильно. Ризикувати не варто. І, знову ж таки, — в голосі Лідера почулися несподівано грайливі нотки, — Василя порадував. Він, знаєш, як шукав приводу, щоб під свої підозри щодо тебе ґрунт підбити! А тут така справа! На обов’язковий збір не з'явився, не передзвонив, аби попередити… Я стривожився, може, думаю, і ти зник, як Метр. От ми сюди й прийшли без попереджень. Негоже, звісно, хвостові очі муляти. З іншого боку, друзі дитинства… Ніяких, мовляв, спільних справ, крім пива та спогадів. Сентиментально, зате не викликає підозр.
— Що ж усе-таки робитимемо? — не цілком чемно перебив просторікування Лідера Артем. — Мені завтра приходити?
— Приходь. Тільки на старе місце. Причому, дворами петляй. Горищами пройдися, нехай поблукають. Ми теж так підемо, щоб усі можливості до стеження обрубати. Як до місця надійдеш, подаси умовний знак. Не відчепляться — картуза в руках верти. А обрубаються — на голову надягни та повз галяву пройди. Якщо все нормально, виліземо.
— А якщо ні?
— Катай тоді, куди хочеш. Нерви цим героям полоскочи. Увагу відволікай. Але мусить бути «так». Зрозумів?
— Постараюся.
Гості пішли. Було чути, як Артем голосно лається, походжаючи з кутка в куток. Чомусь я була впевнена, що сусід чудово знає, що я підслуховувала розмову, та відверто дражниться зі мною, демонструючи крайній ступінь власної знервованості.
Я полишила барикаду й сіла за комп'ютер. Необхідно було зафіксувати для нащадків безліч фактів. І те, що Артема засобами шантажу змусили брати участь у цій справі. Хлопець справді не хотів би в таке вплутуватися, але ж не мав куди подітись. І те, що зізнався сусід у всьому добровільно… І те, що прилад, винайдений Шуриком, виявляється, зберігався в рудій валізі… Потрібно було записати все це та податися до інтернет-кафе — доповнити свого викривального листа.
«Стривай! Валіза! Як я досі не здогадалася?!»
Розділ десятий,
котрий примудряється переконати всіх, що краще б його й не було зовсім
Я викликала ліфт і помчала донизу пішки. Стояти на місці було вже над силу.
Усе складалося просто чудово. Мені потрібен був Шурик, Вадикові — руда валіза. Намічався взаємовигідний бартер.
Коли сусід почує про наявність у мене дорогоцінного приладу, він, певна річ, без особливих труднощів домовиться про мою особисту зустріч із Робіним. Тим більше, що Артем тепер просто зобов'язаний мені всіляко потурати. Адже стеження з нього Вікторія справді зняла. Можливо, для самого тільки Шурика така угода виглядала трохи принизливою.