— А далі що? — нарешті порушив Артем паузу, що затяглася.
— Після чого?
— Ну, зіштовхнешся ти з Робіним, продаси йому валізу… І що?
— Побачиш, — невиразно пробурмотіла я. — У будь-якому випадку, твоїй репутації нічого не загрожує.
— А хлопці?
— Звідки я знаю?! — обурилась я. — Твої хлопці — ти й розбирайся. Чимось же ви думали, коли допомагати Робіну починали…
— Агов, — Артем швидко здув з чола чубчик — ми так не домовлялися… Хлопцям теж допомогти треба.
Ні, ну ви бачили це підростаюче покоління? Спочатку йшлося всього-на-всього про підстраховування переляканого Робіним Артема. Тепер з'ясовується, що я взяла на себе відповідальність вже й за Сержа з Васьком. Чи не забагато вимагає цей хлопчисько? Втім, він-бо вважає, що вимагає не від мене, а від свого всемогутнього дядька Жорика.
— Принаймні, все можливе зробимо, — сумно пообіцяла я. — Тільки й ти зі свого боку, зроби ласку, не лінуйся.
— А я чо? Я що можу…
Розмова знову зайшла в глухий кут. Якось замало він міг, цей Артем.
— Гаразд. Скажи краще, на що твої хлопці розраховують? Я про «Бентлі» кажу. Там же й крім сигналізації безліч усіляких перешкод. Паркан, хоча б, навколо особняка.
Артем здивовано подивився на мене, потім пирснув перебільшено істеричним сміхом.
— Скажеш теж! Якби тільки й лиха, що паркан… Нема такого паркана, який з допомогою мотузок перелізти не вдалося б. Знайшла, типу, проблему. От охорона, це так, це серйозніше. Для того інформатор і потрібен. Я, тобто. Ет, із цим співаком усе не в дугу. Брешуть, що перший млинець, типу, грудкою. У нас останній ніяк не вдається. — Артем раптом пожвавішав. Видно було, що його охопив справжній запал. Схоже, Тимка цікавила не стільки майбутня здобич, скільки сам факт ризикованого вчинку. — От якби Метр не зник… Метр у нас щось на зразок головного, типу, режисера. Він завжди щось таке придумати міг, що все в нас гладенько виходило. До чого ж невчасно він пропав… У охоронців співака період був, коли вони, типу, самі були в домі. Родина клієнта, типу, відпочивати покотила. Тоді треба було діяти. Тільки тоді. Лафа для нас була. Охоронці ввечері двір обійдуть, замки перевірять, сигналку ввімкнуть і, типу, в будинок спати. А що? Хазяїв нема, демонструвати службову запопадливість, типу, нема перед ким. Зараз вони, бідолашні, в альтанці сидять цілу ніч, пульку вдвох розписують, наслухають, не сплять. Якби в нас тоді прилад був… Чисто зробили б, ніхто б з них, типу, й не прокинувся. Для вірності їх у будинку замкнути можна було.
— А ти все це звідкіля знаєш? — здивувалась я.
— Робота така, — гордовито гмикнув сусід, та відразу й зізнався: — Та що там, типу, знати. На дерево, яке близенько до огорожі, виліз, у листі, типу, сховався, та й стежиш. У нас же не як у буржуїв, ділянки невеличкі. Розмови їхні між собою чудово, типу, чути. Видно всіх. Лафа, одним словом. А спіймають — дурника з себе вдам. Даун, типу, грушок хочу. Максимум вуха накрутять, та й відпустять. Кому з хворим зв'язуватися хочеться?
— Ловили хоч раз?
— Нє-а, — вдоволено посміхнувся Тимко. — Везучий я. І потім, ми раніше по приватних дворах не працювали. У всіх нормальних, типу, людей гаражі де-небудь під вікнами. Або взагалі стоянка звичайна десь біля офісу. А офісній охороні, думаєш, задоволення — чергувати цілу ніч? Або спати заваляться, або дівок приведуть — не до роботи їм уже, типу… А з одного офісу братва взагалі збиралася на півночі до общаги в гості. Там день народження в однієї був.
Тимко раптом спохмурнів. Я здогадалася, через що.
— Збиралися, а не пішли?
Сусід кивнув.
— Васько на мене й досі дметься. Робіну донос настрочив, вимагав дати нам іншого інформатора.
— Я чула.
— Фігня те все, що ти чула. Ні секунди Васько не думав, що я зумисне. Просто іншого інформатора хотів знайти. Усе канючив, що нам професіонала не дають. А перевірку влаштовувати і все таке, де вже Робін, типу, сам придумав. Він вічно нам мізки промивав цією перевіркою. Мовляв, коли що, майте на увазі, на кожного з вас управа знайдеться, кожен, типу, крок відстежити можна. Я вже, типу, засмикався від усього цього. На межі зриву. Прикинь, так ризикувати щосекунди…
— Важко, — погодилась я.
— Далі ще гірше пішло. А потім я з'ясував, що клієнт співатиме на одній, типу, тусовці. Поставив наших дибки. Робін підняв старі зв'язки, якимось дивом домовився, щоб, типу, Серьогу з Васьком туди пустили. Якесь устаткування в оренду взяв, щоб хлопці техперсонал зображали. Я охорону на стоянці підпоїти снотворним повинен був… А клієнт не приїхав! Стільки підготовки, стільки витрат… І знову, типу, я винуватий. Мусив передбачати, що цей наш Зірка таким носокрутом виявиться. — Артем сидів з ногами на кухонному підвіконні й нервово димів сигаретою. Погляд його вивчав щось дуже важливе. Це щось було далеко за вікном, значно далі за вигорілий на солому пустир, куди далі за сусідній квартал новеньких, рівненьких коробочок, пофарбованих у іграшково-яскраві кольори, навіть далі за злитий із ясним небом обрій.