— Не будемо ухилятися від теми, — я зробила ковток і відчула, як живлюща кавова бадьорість тонким струмком розливається по тілі. — Отже, що ви робитимете з «Бентлі» цього разу?
— Не знаю, — зізнався Артем, — це вже нехай Сержик думає. Уся надія на нього. Він у нас із усіх, хто залишився, найвинахідливіший. І потім, чула ж сама, йому цей співак потрібніший.
Я була знову здивована: й тим, наскільки природно для Артема, що я підслуховувала їхні розмови, й тим, що сусід так легко спихає свої обов'язки на іншого.
— А ти тоді нащо?
— Для кількості, — гмикнув сусід, — не кидати ж його самого. Знаєш, кажуть, типу, «не вмієш працювати головою — працюй руками». Це про мене. Я з цим «Бентлі» вже пас. Нічого придумати не годен. Уся надія на Сержа.
— А Васько?
— Васько — професіонал своєї справи. Якщо йому доступ до машини забезпечити, він її заведе й виїде, хоч би там і каміння падало з неба. Він, вважай, виріс під машиною. У нього батько, типу, автослюсар. Але все інше — не в його компетенції. Не створений він для розробляння планів. Раніше ж як було: я збираю інформацію, потім ми з Сержем її аналізуємо, пропонуємо Метру свій план. Метр погоджує з Робіним, дістає кошти на поточні витрати. Якщо потрібна серйозна підготовка, то спочатку на місце ми з Сержем виходимо. Ну там, охорону відволікти, чи просто ситуацію розвідати. Метр із Васьком завжди після нас працювали. Метр сигналізацією та замками займається, а Васько самою машиною. Раз у житті не за схемою діяли — здавалося, не потрібні там ми з Сержем, і ось, прокололись.
— А потім? — я намагалася запитувати цілковито байдужним тоном. Так, мовляв, просто знічев'я бесіду підтримую. — Далі з машинами що відбувається?
— Ясна річ, — знизав плечима Тимко, — тобі що, дядько Жорик не розповідав, що, типу, в таких випадках з машинами роблять? Продають їх потім.
— Це зрозуміло. Але як? Адже машини в розшуку..
— Тут теж справа не моя. Робін, певне, не перший день цим займається. Наша хата скраю тут. Ми, типу, обіцяли пригнати товар до гаража та трішки видозмінити — своє зробили. Непроста, до речі, робота. Ми в цьому гаражі часом днюємо і ночуємо. Ще поки до фарбування, типу, тачку підготуєш, дах може знести. А як товар потім з гаража виганяти — це вже Робіна, типу, завдання. Досі нормально вправлявся. Більше трьох днів у нас тачки не стоять.
Артем, схоже, зрозумів, що забагато вибовкав і принишк, насупився.
«А як же інакше, друже? — подумки поспівчувала я. — Раз уже звертаєшся по допомогу — зроби ласку, виклади все як є».
Однак не давало спокою, що руда валіза насправді відсутня. Адже діти, розробляючи свої бандитські плани, розраховуватимуть на неї. Втім, Вадим і Хтось просто зобов'язані з'явитися та вручити Сержу прилад для відключення сигналізації до початку операції. Саме в цей момент я й мусила бути поруч, аби перехопити Робіна. Усе мало скластися саме так, як я придумала. Якщо, звичайно, Вадик не збирався підставити своїх працівників. А також, якщо Хтось був заодно з Робіним. І якщо валіза справді та сама… Неймовірна кількість цих «якщо» дратувала страшенно.
— Слухай-но, а що там за сигналізація у вашого співака в дворі? І взагалі, скільки там охоронців, скільки людей живе?
— Тобі що до того?
— Усе одно сидимо, чекаємо на цю твою дурнувату стрілку, — з награною байдужістю кинула я. — Чого б не потеоретизувати. Може, що путнє пораджу.
— Чого це ти маєш поради мені давати?
А чого б це сусідові виявляти таку вже довіру до Робіна?
— От бовдур! — з серцем вигукнула я. — Мені що потрібно? Забув? Мені Робін потрібен. А коли він до цієї вашої операції не з'явиться, то мені його потому довго шукати доведеться. Ось і виходить, що мушу придумати, як усе прокрутити таким чином, аби в Робіна підозр ніяких не зародилося.
— Тоді з дядьком Жориком радитися треба, — пробурчав сусід, сумніваючись у моїй дієздатності.
— Треба буде — порадимось, — заспокоїла я. — Розповідай давай! Чого там свої обов'язки на інших спихати! Ми з тобою зараз такий план забабахаємо, що Сержу твоєму й не снився.
Те, що в результаті кількагодинного мозкового штурму винайшли ми з Артемом, не можна було назвати планом навіть на превелику силу. Набір усіляких дій, раціональність яких впиралася в моє незбориме «якщо». У єдиному я виявилась права: не те що Сержу, будь-якій хоча б трішки мислячій людині така маячня не намарилася б справді навіть у гарячці. Кожен з варіантів проникнення у маєток поп-зірки, щойно винайдений нами, негайно розсипався під тиском цілком справедливої, нашої ж, власне, критики.