VII
Гикнув Матюха — ще очi заплющенi, поплямкав губами, а в ротi погано: "Фу!" Розплющив очi заспанi — над головою кульки блискучi лiжка, вiд стiни килим i черевичок голубий iз жовтим, гарусний, Лiзина робота. "Гик", — схилився з лiжка над чавунчик, сплюнув. На подушцi бiлiй руда пляма, й на простирадлi пляма. Було того… знать. Що й скiльки там випили звечора! Чи, може, що був у розстройствi?
Буль — буль, буль — буль — надали секунди десь за стiною в їдальнi, мов пiсля дощу краплi з ринви в шаплик. I тихо. Лише через хату за дверима шипiло, шкварчало щось, i дух смаженого несло, аж на блювоту зводить.
— Зiнько!
Голос хриплий з перепою, — тоненько дзенькнула скляна ваза на комодi, як ото муха крильцем об струну. Рипнули дверi кухоннi, вiдхилилась половинка в спальню, i на порозi — Зiнька.
— Що таке?
Саме позiхнув Матюха й потягся, захрущав суглобами. Глянув на наймичку пильно й по паузi спитав:
— З церкви ще немаі?
— Ще нема.
Спустився поглядом з обличчя по стрункiй дiвочiй постатi аж до нiг. Од нiг — угору. Подумав: "I що той Льонька в нiй найшов такого? Худеньке собi".
Зiнька перебила:
— Бiльш нiчого?
— Пожди! Те… нiхто ще не приїхав?
— Безпальки приїхали. До церкви пiшли всi. "Ага! Ну, а Огирi, мабуть, прямо до церкви виїхали. От чого це з Щербанiвки нiкого немаі? Льонька ж небезпремiнно повинен бути. Хiба, може, дiла якi невiдкладнi. Що мiлiцiя, що пожежна команда…" — махнув рукою i схилився ще над чавунком.
— Ти забери оце. Та що воно воняі у вас там смалятиною? Дихання просто забиваі. Огiркiв дiстань або нi — кислиць. Не яблук, а що ото в бочонку, i квасу нацiди. Та вмитись дай.
Зiнька прихилила половинку дверей i вийшла в кухню. А тут — аж голова болить i наче чадно. Шкварчить, сичить у печi, як у пеклi. Баба Секлета
Гнидиха куховарюі сьогоднi. Вибились пасма сивi з — пiд очiпка, розчервонiлася бiля печi, лоб їй блищить од поту.
— А ти куди? — побачила, що Зiнька хустку на плечi накинула.
— Квасу на похмiлля.
— А, лихо менi! Соломки ось треба, пирiжки нiяк не пiдпеклися, а з церкви — як не видно. Пiдожде квасу, бiжи лиш соломки сухенької вхвати.
Зiнька побiгла, а баба Гнидиха охнула, розiгнула спину старечу на хвилину та й знову до печi. Люди ж таки будуть чужi, як же можна, щоб сорому набратись? "Хто куховарював?" — "Баба Секлета". Аж головою похитала. Весiлля та храми ще й з давнiх — давен по хазяїнах — хто їх одбував, як не вона? В Огиря всiх поженила й замiж пооддавала… Як i до революцiї, - яка ж важнiсть була: тi ж помiщики, можна сказати, а баба Секлета — своя в них. Бо по панах замолоду служила, обхожденiі їхні знаі… Одсунула горщик здоровенний (влiтку, як парова молотила, варили в ньому), помiшала ложкою страву, лизнула й смакувала довго; добрий борщ, як у гостиницi! Засунула горщик.
Зiнька вбiгла знадвору.
— Вже з церкви йдуть.
— Ой лишенько! — аж кинулась баба Секлета. Вiхтик швиденько з соломи скрутила, у пiч на жар вiхтик i роздуваі. Як — як сама в челюстi не вскоче. Зiнька до льоху — грюкнула дверима. На печi щось зачмихало, а згодом заплакало.
— Ой горечко!
Вийшов iз кiмнати сам хазяїн. Уже взутий, в галiфе i в сорочцi спiднiй iз манишкою на всi груди — чорним виноградом вишито. А голова як копиця сiна, зi сну розпатлана. Став умиватися в мисцi голубiй. Затим Зiнька квасу принесла повен глечик i кислиць миску. То вiн, ще й не втершися, ще мило на шиї та бiля вух, схопив глечик i видудлив iз нього, мабуть, iз кварту. Сплюнув, потiм став утиратися.
У дворi тодi ж хряпнула хвiртка, i цеповий собака загавкав i з цепу рвався — до ворiт спершу, потiм до ганку вже. Чути голос Лiзин: "Пiшов вон, дурак!" Загупали ногами на ганку. Нарештi хатнi дверi вiдчинилися навстiж, i увалилося гостей повна хата. Попереду Лiза.
— Ой яке ж тут повiтря! Пожалуйте в кiмнати! Тьотю Олю, Нiночко!
Огириха зразу ж скинула шубку з себе й на пiч до онука — зняла його з печi. Матюха галантно розкланювався з дамами своію копицею сiна. Шумно тиснув руку чоловiкам — Безпальковi й тестевi.
— А Данюша ж?
— Конi випрягаі.
— Ну от!.. — вiн звернувся хмурий до наймички, що бiля помийницi свиням готувала, i гримнув на неї:
— Ти наче вчора привезена: приїхали — значить, випрягти треба!
Зiнька взяла кухоль i, обхлюпуючи руки над цеберкою, сказала через плече:
— Бачите — не сиджу, не згорнула ж руки.
— Побазiкай менi! — спiдлоба глянув на наймичку i, вже як вийшла та, крiзь дверi наче бачив її постать i обличчя в профiль до нього, через плече: — "Не згорнула ж руки". Шваль отака! Ще розговори в неї!