— Пожалуйте, — до гостей звернувся.
Зайшли до їдальнi.
Простора, з великими вiкнами, серпанковими занавiсками позавiшуваними, хата була прибрана не по — мужичому. На покутi великий стiл, уже накритий скатертиною, з приборами чоловiк на десять. Канапа килимом застелена. Пiд стiною вiд спальнi — лiжко, не те, що спати, а декоративне, з подушками бiлими як снiг i — як не до стелi. Просто дверей — "шикарне" трюмо. Зараз перед ним Наталя, Данюшина жiнка, зачiску поправляі i бачить у ньому — у дверi з кухнi зайшли чоловiки: Матюха пройшов в опочивальню, свекор важкий, з задишкою, сiв на перший стiлець. Безпалько по хатi пройшовся. Став перед грамофоном, що в кутку на столику.
— Да, оце рiч! П'ять червiнцiв! — покрутив головою. Сопiв товстий Огир. Усi мовчали. Нiночка, що сидiла проти вiкна на стiльцi iз схрещеними на животi руками, з пахучою хусточкою в однiй, повернула байдуже голову до батька, потiм знов одвернула й застигла — в кухоннi дверi поглядом, мов там фотограф iз — за дверей: "Хвилиночку, знiмаю!" Вийшла Лiза iз спальнi в голубiм халатику i взяла вiд матерi дитину, а в кухню гукнула бабi Секлетi, щоб подавала на стiл. Потiм пауза. I мовила перша Безпальчиха, як i подобаі пiсля церкви i з хорошим апетитом перед смачним борщем:
— А старий уже у вас отець квлампiй. Старий та сивий.
— Да, дряхлий старик, — важко дихаючи, мовив i Огир, — що лiта, а що й життя — таки: тi ж харцизяки не потягали хiба й його? I в ЧК вкупi зо мною страждав у пiдвалi.
— Боже, i що за врем'я було таке страшне! I не думалося вже…
— Наладилось, — знов сказав Огир, короткими пухкими пальцями перебираючи на колiнах, — виходе хмiль iз голови. Ось i в церквi тепер; хто палив, грабував — у церквi тепер.
— А ще ж i пiп у вас — порохня з нього сиплеться, — кинув Безпалько, переглядаючи грамофоннi пластинки. Од трюмо Наталя:
— Ой Никаноре Iвановичу, як же ви виражаітесь гарно! — i манiрно звела брови дугою.
— Да, да. Вам би нашого отця Симона хоч би на мiсяць, то вас би тодi вiд церкви й за вуха б не вiдтяг.
Безпальчиха аж розсердилась: носиться з своїм отцем Симоном, як дурень iз ступою. А Огир зацiкавився, що ж воно за отець Симон у них. Одказала Безпальчиха за чоловiка:
— Та катафалiя ж у нас.
Огир аж повернувся до сестри, самої голови нiяк, то всiм тулубом.
— I справжня катафалiя?
— Та ну да, справжня. Аж у двох приходах захватили церкви. Попервах усього було — i голови попровалювали декому, i церкви замикали двома замками: i тi, i тi. Потiм узяла гору катафалiя. I наш приход успенський. Тепер аж за версту ходю до церкви.
— Бо дурна: нi разу ж не була, а гудиш, — сказав чоловiк, — слово боже на всiх мовах, хоч би на китайськiй чи на негритянськiй, — однаково — слово боже, — роблено серйозно довiв вiн, хоч було знати, що сам у слово боже нi на якiй мовi не вiрив. — То було по — слов'янському: паки — перепаки, а от а рiднiй мовi… та ще як хор гряне "боже великий, ідиний", просто в серце лліться тобi. Друга баба так сльозами i заливаіться. Благолiпiі храмовi таке придав: вiнки, рушники на всьому iконостасi. Общину сестер — мироносиць органiзував. А вже як править службу — ну, той же артист! Що ви хочете — басище силенне, сам представительний. Як кадить та пройде по церквi, так народ, особливо жiнки, перед ним i хиляться:
А вже як проповiдь скаже! I в полiтицi розбираіться добре.
Саме порiг Данюша переступив — кремезний, з русявими вусиками вниз i низькобровий. Вiн був у захисного кольору вiйськовому кiтелi, що на плечах од погонiв лише по двi дiрочки бiля комiра лишилися. На порозi вiд спальнi, як у дзеркалi, — Матюха. Тiльки цей червоний i в пiджацi, а з бокової кишеньки — червоний крайок партквитка, — колись на партз'їздi бачив отак у дуже видатного партiйця.
Привiтались. Усi якось притихли в хатi. А Матюха з Данюшею сiли плiч — о - плiч на генеральшинiй канапi. Огиренко, закинувши ногу на ногу, витяг пачку папiрос i Матюсi: "Прошу" — i сам закурив. Никанор Iванович завiв грамофон i поставив пластинку "Ой казала менi мати". Це було добре: вiльнiше всiм стало, не почувалося напруженостi, бо хоч i свої, родичi ж, аз пам'ятi як вирвати Огиревi тi спогади?
…Стояв простоволосий, переляканий, а вiн — Матюха — з наганом у нього перед пикою.
— Де миколаївськi, веди!
В саду заступом копаі Огир, блiдий, а вiн ще наганом по пiдбiччю.
— Ворушись, товстопузий, — i матюкаі…
I за Наталкою ж ганявся конем по хуторi. Звiсно, коли те було — ще у 1918 роцi. Тепер свiй чоловiк. Але як вирвати тi спогади з пам'ятi?
Сопе Огир, пальцями пухлими на колiнах задумано перебираі. Глянув на зятя, а той спiдлоба — розбiглись погляди. Знов пальцями перебираі, сопе старий. Н — да… А i йому хiба, Матюсi, те забулось? Десь якийсь черв'ячок точить. Недарма ж колись п'яний узяв руку тестеву, розмахнув, по пицi себе бив нею i кричав: "Я сволоч!"