Згадав це старий. А Матюха iнше щось згадав, перехилився до Данюшi й хмуро крiзь зуби: /
— Що там Кушнiренко в допрi дурака валяі?
— Та я ж писав тобi через маму.
— Та писав же… на поруки взяти, бо видасть. Що — я ж так i знав. Хiба не чувствував, який то елiмент твiй Кушнiренко? От i зволь тепер. Звiсно, хто йому повiрить i якi в нього речовi докази і, ну, а пляма, клопiт?.. — аж кусав цигарку Матюха. — Гад отакий! Сидiв би вже, коли попався. Ну, два роки дали б йому… Пiддержку давали б якусь i ми.
— Я й цього разу, як жiнка до нього їхала, червiнця дав.
— Ну, як же вiн там?
— Нiбито в карти дуіться на всю. На побачення вийшов, — розповiдаі жiнка, — в самих пiдштаниках та пiджачок позичений на голе тiло. I рядно, й подушку програв. I голова провалена. Жалiвся, що попервах уркагани жити не давали, ну, а тепер уже — свої.
— А розслiдування ж як?
— Видно, закiнчено. Вiн вiдмовляіться вiд усього: мовляв, у циган купив, та й усе. Питала жiнка слiдчого, чи можна на поруки його взяти. Каже, що приговора вiд громади треба.
Данюша прихилився ближче до зятя й сказав:
— Оце ж сьогоднi сход, треба б…
— Да! Треба буде! — мов iз задуми кинувся Матюха по паузi.
Грамофон стих. Принесла пирiжки на блюдi до столу Огириха, Секлета — борщ.
— Просю покорно за стiл! — запрохувала Огириха. — Лiзочко, ти ж таки хазяйка… I де та Зiнька ваша, хоч би дитину в молодицi взяла. Зiнько! — погукала в кухню. Та вбiгла i взяла дитину.
Заторготiли стiльцями, — сiдали до столу шумно. Матюха з буфета карафку дiстав i другу, меншеньку, з наливкою для жiнок.
Частували господар i господиня: до пирiжкiв, до борщу. Та ще ж чарки в
Матюхи! То пiсля локшини вже мов одмiнилися всi. I сам господар уже не спiдлоба дивився, вже й балакучий став. Та й усi за столом стали шумнiшi. Кожен говорив вищим тоном од звичайного, i говорили багато. I приборами стукали шумнiш, а вже що їли — на славу! На двох блюдах принесли Секлета й Зiнька печеню й яблука моченi. Найперша в Матюхи думка, як глянув, — що качки без води ж нiяк не можуть.
— Аякже. I ситiшi, i кормiв менше йде, як вони на водi, — хтось зауважив з жiночого краю.
— Та ясно! — Отже, налив чарку повну, аж на скатертину полилось, i тестевi пiднiс. Той вiдхилив тихенько рукою — своіму ж, мовляв, здоров'ю.
— Гм! — пожадно глянув на чарку, прозору, як кришталь. А з кишеньки бокової — краічок червоний. Усмiхнувся Матюха, глянув на гостей iз застиглою усмiшкою. Потiм нахмурив брови й сказав не своїм голосом — задерикувато перекривляючи когось: — "Раз ти партійний, не должон ти пити!" — Аж голову в плечi втяг i брови звiв — це вже вiн: — А хiба вищi партiйцi не п'ють? Конішно, не цю гадость, а коньяки всякi, портвейни. П'ють, та ще й як п'ють! Потому — наша робота партійна, — пий без нiяких розговорiв!
Випив. Частуючи далi, заговорив:
— Це хоч гнати навчились, приятна якась, все одно, як i миколаївська колись була. А попервах бувало — руда, вонюча, нiс затикаіш рукою. А п'іш, бо не пив би — згорiв би вже досi. Як i пiд партизанщину ото — коли спиш, бувало, тодi тiльки й не п'яний. А дiла, брат, якi творили! Або як i вiйськовим комiсаром був у волостi… Ну, ну, Никаноре Iвановичу, всю. "Щоб наша доля нас не цуралась".
Данюшi налив. Знов говорив далi:
— Бо як не п'іш, то й доля десь поза Уманню ходить, i сам ходиш як неприкаяний. Думаіте, легко партійному з таким народом? Думаіте, не знаю, як на мене дивляться обухiвцi — як на чорта! "Живе здорово!" А що б же — кров свою в революцiю проливав, жизнi, можна сказать, не жалiв та й ходив би обшарпаний, ячниками б давився та по — свинячому жив, як вони?! За що ми й боролись тодi?!
— Правильно!
Цокали прибори, говорили весело на тiм краї столу жiнки. Матюха все бiльше увiходив у роль.
— Звичайно, — хто жизнь понiма, той: "Правильно". А в нас же народ! От тiльки й розговорiв — не в вiчi, звичайно, хiба б я дозволив? — по закутках: "З куркулями породичався…"
За столом — як струм по всiх пробiг.
— I доки вже тi "куркулi" будуть?
— I рiвнi всi, i куркулi ще!
— Троцько в чужiй хатi живе (з хутора ж вигнали), як старець ходить, а куркуль!
— От же ж народ! Ясно ж сказано, що куркулiв тепер нема. к крiпкий хазяїн. Тiльки хто йде проти властi або не пiддержуі її, то — куркуль, злосний елемент.
— Та чи ми ж продподатку того не платимо? — Огир аж плечима здвигнув.
— Отже ж. А що у вас пара волiв та пара коней…
— Та й конi ж то Данюшинi…
— А хоч би й вашi? Хлiбороб, значить, добрий хазяїн. I державi од нього тiльки користь. В газетi ж читала якось Лiза, в "Правдi", награднi вже хорошим хлiборобам дають. Влада розумiі. От i в оренду — бери скiльки хочеш, аби лад їй дав. Наймай хоч десяток наймитiв собi, — будь ласка!