I от — плакуча верба бiля млина над урвищем ламаі руки, хитаі головою, мов журить когось: "А — і!.." I шумiли верби хором жiночим, тужливим.
По греблi пройшов Давид повз водяний млин. З — за безлистого саду, як крiзь сивий серпанок, червонiли цеглянi будiвлi. Обiч пiд садом бiлiла хата, челядня, жовтiв невеличкий ожеред соломи. Ближче, — з кузнi вилiтав сизий димок, а раптом не стало, i тодi з кузнi загупало молотом по ковадлу: гуп — дзень.
Хтось живе в економiї.
З греблi Давид просто й звернув до кузнi. Побрiв рудою жаливою та бур'яном понад ставом. Обiйшов ярок, порослий ожиною, молодняком, i пiдiйшов до кузнi — землянки. Молот не гупав. Чути було з землянки — сопiв мiх i гомiн тихий.
Давид спустився сходами в землянку. Бiля горна — коваль.
Так i зарум'янилось лице Давидове радiстю:
— Здрастуйте, дядьку Петре!
— Здрастуй… товаришу! — мовив од горна сивий iз закуреним обличчям коваль, пильно вдивляючись у червоноармiйця. Видно було, що не пiзнав.
А Давид — той одразу впiзнав дядька Петра. А то незнайомi два: хлопчисько дув мiх та якийсь кремезний чолов'яга рудобородий сидiв пiд стiною в солдатськiй ватянцi i в кудлатiй сибiрськiй шапцi. Вiн, видно, помагав ковалевi кувати, а це лише сiв i крутив здоровенну цигарку. Як слинити, пiднiс її до рота, тодi скоса пильно глянув на червоноармiйця бiля дверей. I всi мовчки дивились.
Давид аж усмiхнувся:
— Та Давид, ковальчук ваш, дядьку Петре!
— Ну от, скажи ти! — здивовано й радiсно аж руки розвiв коваль. — Не признався б — нiяк не пiзнав би. Правда ж, i часу минуло. Це ж парубiйком iще, за денiкiнцiв, як у кузнi за ковальчука працював. Ох, i одчаяка ж був! — Звернувся вже до сибiряка. — Вiд партизанiв був приставлений. А це, мабуть, iз служби?
— Да, прямо з станцiї. Iду — дивлюсь: димок у кузнi. Ви, значить, так i зосталися тут?
Сопiв ковальський мiх, трiскотiло вугiлля, а коваль старий ще вiхтиком покропив його водою i заговорив:
— Вiк в оцiй кузнi, — з дванадцяти рокiв. Усю силу в нiй на цьому ковадлi по шматочку виклав i молотом розплющив, у чересла, в лемешi панськi перекував. Тут i помиратиму. Спасибi, таки вiдчужили хоч хату та кузню, мене надiлили. Кую тепер. А вмру — о, і кому замiстити коваля старого! — I вiн усмiхнувся до хлопця бiля горна, хитнув з батькiвською ласкою головою на нього, замурзаного, як циганчатко. Враз iз горна вихватив червоний шмат залiза на ковадло, — дзень, дзень… Рудий чоловiк тодi взяв молот — гуп!..
Аж iскри по кузнi, аж iржаве шмаття залiза по полицях ожило — задзвенiло.
Давид дивився, як молоток та молот мiсили червоний шмат залiза. Вже буряковий вiн, темнiшаі. Тодi коваль знов у горно його, засопiв мiх.
А тепер i вiн закурить. I, цигарку крутячи, ще другого сина згадав: "От ще б Степан iз служби повернувся: вже 1902 рiк забрали, а все нема чогось. Та строку Зiнька ще добула б — тодi всi дома б. Давид, мабуть, i не пам'ятаі її?" — "О, чого б же не пам'ятаі!" — "Тодi ще пiдлiтком була, а тепер дiвка вже". Давид почервонiв i щось хотiв спитати, та дядько Петро заговорив:
— Повеснi ж дожилися, — хлiба не стало, та й мусив дитину вiддати за п'ять пудiв жита та чоботята там, хоч старi. Цур їм iз такими заробiтками!
Тодi бородатий чоловiк:
— Е, шкода. За зиму хлiб поїмо, та й знов повеснi — куди б хоч за харч дiтей розiпхати. Життя наше таке. Голову витягнеш — зад угрузне, зад витягнеш — угрузне голова. А вже нас, так iменно, як трясовина, злиднi засмоктують. Пручаішся, б'ішся, а воно все глибше — по груди, по горло.
З Сибiру ж i вони як приїхали, худоба ще була. А воно саме пiд голод, — поїли худобу. Лишилися голi — голiсiнькi по чужих хатах. Сiм родин вернулося їх з Зеленого Клину: обухiвськi та з Щербанiвки двi. Ну, дали — таки землi, та що з нею голiруч зробиш, та ще як за десять верстов?
— Тодi ж казав: згуртуймось у колектив та на всiх хоч пару коней залишiмо. Та домагаймось, щоб на хутiр, сюди, виселитись, до землi ближче. Хоч у землянках жили б та завжди б її пiд руками, на очах мали. Та куди тобi — комунiя! А воно, бач, нашi ж таки сибiряки… Оце якось бачився в городi — комуною живуть. "Маяк" пiд Сорочинцями. Добре живуть. А ми домнялись, а тепер…
Давид аж захвилювався радiсно вiд сибiрякових слiв: це ж його мрiя — колектив отут, у дворi. Сказав весело: