Факт, переходячи iз уст у вухо, обростав, набирав соку iз жiночих буйних уявлень, грав, переливався барвами. Говорили й чоловiки. Цi не смакували подробиць, як жiнки, а розглядали факт у самiй його iстотностi. Немало мудрих мужичих сентенцiй з приводу цього вилилось i з — пiд вусiв, i з голих ротiв, що на них iще й "молоко материне не обсохло".
…Надвечiр бiля кооперативу стояли гуртом дядьки. Спершу говорили про поважнi справи, поки не вгледiв хтось Тихона: виткнувся iз — за школи i йшов по вулицi з сокирою на руцi. (З хуторiв, знати, з роботи).
Як порiвнявся з чоловiками, поздоровкався. Хтось вiдповiв йому, хтось — нi. А Гнида вищирився з глумливим смiхом i кинув у спину йому:
— Ей ти, швидше хоч чапай! На гаряче саме попадеш! Смiх. Молодий Книшенко додав iще:
— Мабуть, i досi в хатi смалятиною смердить.
Смiх.
Тихiн оглянувся — так, на нього всi дивляться й регочуть. Подурiли чи п'янi? Тiльки щелепами ворухнув iз ненавистю Тихiн i пiшов. Тодi хтось у юрбi зацiкавився раптом:
— А як воно Тихiн на це подивиться? Гнида немов цього тiльки й ждав.
— Не знаіте Тихона хiба? — сказав повагом i певно. — Вiн тiльки збоку дивитись — тихий собi та сумирний, ану ж лишень розпали його. В тихому болотi, недурно ж сказано, чорти водяться. Попам'ятаіте мене, скажете, — брехав Якiв, — якщо мiж ними не прозойде яка драма! Ото он пiшов iз сокирою, що, думаіте, не пiдстереже колись та не провалить голови суперниковi?! Ревнощi — це, брат, така штука, що з чоловiка може звiра зробити! I ще хтось:
— А дуже просто! Хiба ж у Щербанiвцi не зарубав один сокирою обох — застав на мiсцi!
— Отже ж! Побачите тодi!
…Як проходив бiля Пiвненка, той ворота справляв, гукнув на Тихона:
— Це з хуторiв?
— З хуторiв.
— Ну, що ж там хуторяни?
Пiвненко поклав пилку i, дивлячись на Тихона, витяг кисет i став закурювати. Тихiн пiдiйшов до нього. Встромив сокиру в дривiтню й закурив iз його кисета. Тодi розповiдав. Що ж хуторяни? Не всi й хуторяни однiії думки: куркулi — то вже звiсно, за них i мови немаі. В Огиря все зборища збираються. А незаможники — у кого як земля. к й з незаможникiв тi, що земля близько, — i не нагадуй їм краще. А і згоднi. Вiн оце аж два вечори з ними гомонiв. Заспокоїв їх — вони думали, що обухiвцi аж пiд самi хутори гадають землi собi. к такi, що й на виселок згоднi вийти.
— Е, буде тяганина! Це — нiчого й казати! — мовив Пiвненко понуро. — Що ти хотiв, Тихоне, як сила отака проти!
— Сила їх, якщо як, то ось де!ляпнув Кожушний по кишенi завзято й дивився на товариша хитрувато примруженими очима. — Думаіш, як вдасть, так на них i управи немаі? Нi, брат! Радянська влада — це влада наша, правильна! — Спитав, чи Давида не бачив вiн, тож то дома.
Пiвненко мукнув якось, потiм сказав, що дома, бачив. А Тихоновi дивно вiдразу стало — на нього той глянув i немов знiяковiв, потiм одвiв погляд.
— Чого ти?
— Та… нехай сам узнаіш.
Тихiн пильно глянув на нього й занепокоївся.
— Та що там — бо, Андрiю?!
Тому нiяково було. Вiн м'явся i то дивився на Тихона, то одводив очi вбiк. Врештi наважився, одвiв очi з товаришевого обличчя i, впершись ними в руду стiну повiт — чини, оббиту дощами, видавив iз себе:
— Та по селу балакають: нiбито сю нiч застали його в тебе з Марiію.
Тихiн аж кинувся. Обличчя важко звiв з нерухомими на ньому очима, глибоко запалими, брови впали на очi. I остовпiв. Потiм — у руках ще курiла цигарка — пiднiс до вусiв, затягся жадiбно нею раз, удруге, аж осмалило вуса. Тодi кинув — зашкварчала вона на мерзлiй землi. А враз схватився за груди рукою, закашляв довго iз хрипом. Потiм вихаркався з кров'ю i мовчки пiшов.
Гукнув Пiвненко вже вслiд йому:
— Сокиру забув!
Винiс за ворота й вiддав йому сокиру. А Тихiн не взяв її пiд пахву й на плече не скинув. Нiс у руцi за топорище. Повз Мотузчин двiр як проходив — i не глянув.
А на його подвiр'ї було пусто, як через перелаз переступив. У вечiрнiх сутiнях дивилась невелика хата темними вiкнами — ще не свiтилося. В хлiвi кувiкало порося, а в розчиненi дверi конюшнi чути було Марiїн гнiвно — ласкавий голос до коня. Видно, мiшку мiшала, а вiн лiз.
— Тпру! Ой який ти! Дам ось!.. Який нетерплячий! — чути було, як поляскала по шиї.
Тихiн похмурився. Так голос той її, такий любий та знайомий, шарпонув йому в грудях. Наче живе глянуло в мислi обличчя з подушки дружинине, й очi з тихим соромом i з коханням до нього. "Ой який ти!.." — а сама горнеться i обличчя ховаі йому в груди. Щось обiрвалось усерединi в Тихона й наче в безодню впало, i обличчя з очима ласкавими, i немов за ними й вiн обiрвався i посунув униз, у ту безодню. А це хто пройшов через подвiр'я, хто зайшов у хату й став, як стовп, немов i не вiн це.