— А тепер що ж, дядьку, пiзно хiба, чи що? От землевпорядкування провадитимемо, згуртуімось та й вийдемо на виселок сюди.
Лише рукою махнув сибiряк. I коваль безнадiйно:
— Е, сину, тут як дали декому землевпорядкування… Тихiн Кожупiний i досi кров'ю харкаі. Що ти хотiв, сину, як мужик темний, а бiля властi — сучi сини та п'яницi.
Тодi Давид:
— Да, у вас тут щось того… Матюха от… Тихо в кузнi. Лише сопiв мiх та трiскотiло вугiлля. Нiхто нi слова. I вже по тому мовчали бiльше. Розпитували Давида про новини, про службу там, у Ташкентi, що там по газетах. А за своі життя мовчали. Поживеш, мовляв, сам побачиш.
Давид знав, чого це: "Матюха" — страшне було слово для них. I не допитувався дуже — все одно побояться; хоч дядько Петро й знав його, але це ж чотири роки минуло. А за цей час… Адже й Матюха колись у партизанах був, а тепер…
Вiн пiдвiвся, кинув цигарку i, мiцно тиснучи руки ковалевi й тому сибiряковi, сказав весело:
— Так руку, значить, дядьку Климе? Аби ми хотiли, а що бiля властi тут у нас сучi сини та п'яницi — нiяка сила!
Очi з — пiд кудлатої шапки глянули на нього пильно. А руку стиснув дуже. Так i розлучилися.
Пiсля курної кузнi морозне осiнні повiтря залило лице Давидовi рум'янцем. Пах бур'яну сухого вiйнув iз давнини, iз спогадiв, якiсь забутi сни. Перед очима просто лiворуч — став за вербами, а обiч ставу — зелена озимина. Отут i виселок, вiд ставу, нижче саду економiчеського. Де ото халупа ковалева. Давид мружить очi, дивиться, i в напруженiй уявi — на тому зеленому майданi: халупки, молоденькi деревця понасаджувано. Якихось кротiв наче селище. З усiх бокiв до майдану хлюпають чорнi рiллi, як повiдь весняна. Це тiльки — тiльки оселилися. Ще мружить очi Давид i сам не впiзнаі: чи їхнiй виселок?.. Великий сад з отих дерев уже вирiс. У саду бiлi будинки великi. А де гребля прорвана, де водяний млин, — електростанцiя. I стовпи потягли дроти по висiлку, понад будинками, у двiр, до загонiв, до ферми, до сельбуду… I по шляхах — на Щербанiвку, на Обухiвку… На всi боки.
За вербами чайка кигикнула. Кинувся Давид. А може, й не чайка, може, то свист Iлькiв? Брiв бур'яном у двiр, де будiвлi цеглянi. Чiплялись реп'яхи до шинелi. Пахло жовтавим листом кленовим i бур'янами. I на дворi бур'яни буйнi поросли. Навiть у покоях, нежилих тепер, у дiрки вiкон видно було пасма бур'яну. Та стiни добрi. О, вiк ще стоятимуть! Тiльки покрiвлю на сараї, на конюшнi дай. Ось комори — гамазеї. Аби родило, і куди зсипати. Загони, конюшнi…
Давид ходив по двору, оглядав стiни, про себе щось розраховуючи. Збоку б хтось глянув — iнженер то ходить, що йому треба обрахунок на ремонт скласти.
— Да, будiвлi ще добрi, — аж уголос сказав. Кинув ще поглядом навколо й рушив повз загони.
А тут мур розвалений од саду. На латку подзьобану очi впали, i… гаркнули залпи в оту нiч, лiтню, тривожну, коли палав маіток: отут розстрiлювали. Червоне з — за муру сонцем вечiрнiм залляло бур'яни. Шелест десь iз — за муру. I враз у прогалину на бур'яни як стрибне бузiвок — потолочив їх. Сам — сонцем заллятий, хвiст догори. I молодим телячим баритоном як шарпоне нiму ту бур'янову тишу, аж луна помiж будiвлями, за муром, у саду.
Аж Давид усмiхнувся — так зрадiв телячому ревовi. А з саду, з — за муру, ще шелест по листi — кроки чиїсь. Парубок тiльки до муру хотiв, як у прогалину назустрiч дiвчина в сiрiй свитi так i налетiла на нього.
— Ой! — тихенько з несподiванки i одхилилась, щоб дати пройти йому. А вiн — чудний такий: на неї дивиться, тодi одiрвався, одхилив голову, очей з очей не зводить. I вона… Потiм хлюпнулись безоднi пiд бровами в неї; крутнулась i побiгла бур'янами. Ще оглянулась, побiгла.
Давид стояв як стовп.
Уже не було чути нi шелесту, нi крокiв. Теля десь за двором ревнуло. Тиша i бур'яни. А вiн тодi рукою до чола, провiв — аж гаряче.
— Та вона ж десь у наймах…
IV
Уже зовсiм смеркало, як Давид пiдходив до села. Зразу за кладовищем, на вигонi край слободи, махали крилами вiтряки. Один тiльки стояв обiч iз перебитим крилом. I пусто на вигонi. Нагнав жiнку якусь по дорозi — везла з дiвчинкою возик з мiшком од млина. Минаючи, поздоровкався, i жiнка сказала: "Драстуй". А не пiзнав Давид, хто така. Таки поночi вже. Де — не — де по хатах свiтили свiтло. Отак — блимне маленькими вiконечками — саме сiрник чиркне, потiм примружить їх i дивиться довго, не мигаючи, в темряву.
Повз церкву як проходив, неприімно вразило Давида: пахло фарбою свiжою. На тополях в оградi на ночiвлю мостилось гайвороння. "А от у школi немаі шибок, це — факт", — подумав. На розi темно зяяла вона чорними великими вiкнами, лише двоі вiд дороги блiдо свiтилися, i на завiсi бiлiй то виступала, то гасла чиясь тiнь.