Слухали уважнi, навiть про насiння поволi самi якось забували, що воно і в кишенi. I, хоч тьмянi, виникали образи: Англiї, що ворожа до них, Америки. I все ж робилось аж спокiйнiш: не в ладу, значить, i вони, буржуї, живуть! А то ж зовсiм було про вiйну балакали. Бадьорiш ставало: якщо те правда, що каже, — справи добрi! I можна вiрити: от продподаток же полегшав, де на кого й зовсiм нема — пригадувалось. Очi чимдалi довiрливiш дивились на Давида i вуха уважнiше слухали. Думали: "А що ж, i дуже просто, може, й правда, що матерiя скоро подешевшаі, що переселенський фонд якийсь і, що кредит одкрили для бiдноти".
Як закiнчив Давид, посипались запитання. Знати по них було, яка цiкавiсть у селян про життя, не лише їхні, обухiвське, а й про життя цiлої країни, на далеких гонах. Питали: через що матерiя така дорога? Як живуть робiтники — може, бачив, як був по мiстах? I iншi, багато iнших.
Давид на всi вiдповiдав уважно. I, як уже було останні, вiдчув трохи втому й випив води. Потiм спустив очi па газету, що на столi лежала, i ще казав так:
— А тепер, коли ми глянули на життя ширше, на життя цiлої країни, й побачили, як зростаі вона та розвиваіться в нове щасливе життя, давайте згадаімо, як ми живемо. Чи й ми так? Адже ми, наша Обухiвка, одна з мiльйонiв отих часток, що з них складаіться республiка. А її життя мусить бути нашим життям, а наше — її.
Це перед ним на столi стiнна газета самими ними — хлопцями — й написана. У нiй намагались показати життя, яким воно і: гарне, погане. В нiй пробують i думки подати, як зробити, щоб вийшло на краще.
В хатi всi притихли. Чути було ззаду голоси:
— Не вставай! Чого там не бачив! Вухами слухайтеї Дiтвора бiля стола — аж роти пороззявляли, зацiкавленi. I навiть Гнида покинув лузати.
Найперше прочитав Давид "Як нам iз землею бути?". Це коротенька спроба розв'язати найболючiше питання обухiвське — невпорядковане землекористування. Селяни пильно слухали: все до дiла писане було — i земля правильно показана по клинах, i план землевпорядження хороший. Одним словом, чого б i краще, та… Тiльки махали рукою: хiба ж у них цього можна добитись? Вже пробували! Чи ще фунтiв треба кому? Чи… Он уже Тихiн добивався ж землi, як — як не видно — пiде вже навiки на свою норму… Це все помiж себе стиха, не заважаючи читати Давидовi. Далi було про лiси, про кооперацiю…
Гнида, як тiльки зачув слово "кооператив", аж кинувся й насторожився. А говорилось не про його кооператив, а взагалi за якийсь, що стоїть на майданi, а через вулицю, напроти, приватна крамниця з зеленими дверима. Отут уже Гнида з Губаренком зглянулись. Про оселедцi вонючi писалось далi.
У хатi смiх — догадались. Гнида сплигнув як ошпарений з лутки.
— Це що таке за насмiшка?! — i пiдступився до стола. Чумак пiдвiвся.
— Яка ж це насмiшка? Як у нашому кооперативi нiколи не було вонючих оселедцiв, то чого ж i гарячитися? Це, може, десь було. Де правлiння, може, з крамарем — родичi або покумалися.
По хатi ще дужчий смiх — знати, куди Гордiй стрiляі: в Губаренка Гнида й кумував оце восени. Спалахнули, як полум'ям, обличчя в кумiв. Хотiв Якiв порвати газету, але Гордiй заслонив i одвiв його руку. Подався Тягнирядно.
Тодi ж з ослона встав i пiдiйшов ближче Кожушний Тихiн, хмурний i рiшучий, i Пiвненко бiля стiни став, i ще дехто напоготовi. А Давид глянув гостро на Гниду й сказав йому:
— Ти заспокойся, Гнидо! Це ще тiльки вонючi оселедцi. А я ось найду тобi ще краще щось та прочитаю з "Голосу працi". Дай ось тiльки стiнну газету дочитаімо.
Цi слова на Якова — як холодний душ на голову: вiн притих одразу й одiйшов до вiкна.
— Ану, читай, — уже там опанував себе й таки вищирився, хоч i невесело. Потiм, як уже Давид читав далi про якихось дiвчат, що до баби Упирки ходять виворожувати долю собi та крадуть полотно в матерiв — їй носять, — ще це прослухав Якiв, а тодi пiдкликав брата Фильку й щось над вухо йому сказав. Той зараз i полiз у натовпi до дверей, а ззаду тодi голос хриплуватий, як буваі пiсля кашлю, жiночий:
— Це безобразiяп Я буду жалiтися! — Нюрка бабуню свою одстоювала.