Довго не розходились бiля хати — читальнi й потiм ще купами стояли бiля ворiт допiзна. Було сьогоднi про що говорити. За землю знов тепер жвавiше, смiливiше, i хто навiть учора махав безнадiйно рукою, тепер гарячився:
— Та що ж, справдi! Де ми живемо — на планидi якiйсь чи в Радянськiй республiцi? Люди он, бач, а ми що ж — не люди?!
Хтось скаже:
— А що ж ти ранiш махав рукою?
— Нема що за ранiш згадувати! I зараз не пiзно!…Уже сутенiло, як Давид iз товаришами йшов до свого двору. Ще й на воротях дядько Гордiй застерiг:
— Глядися ж, Давиде! Бо вони такi, що й нальот на хату зроблять.
I вже хай не виходить нiкуди пiзно. Як треба буде, до нього зайдуть. Бач, списки треба сьогоднi переписати, бо на завтра ж у Щербанiвку думаі Давид. Теж занесуть iз Тихоном. Де той Тихiн? Його не було в гуртi. А хтось сказав, що бачив — на той куток пiшов кудись.
Погомонiли ще й за ворiтьми трохи. Потiм розiйшлись.
Давидовi чомусь так весело. Трохи й тривожно, але то — пусте. Ну, що вони йому зроблять? На людях не займуть, а пiдслiдити ввечерi — теж чорта з два! Про нальот згадав, що Чумак застерiгав його, тiльки всмiхнувся. Ну, а й те подумав: бiс їх знаі. Тягнирядно i Якiв, правда, хлопцi "одiрви та покинь". Тому, як iшов у хату, взяв вила — трiйчатки й поставив у кочергах.
А пiд лавою сокира — хай тiльки поткнуться! Батько вже дома був, саме обротьку лагодив бiля свiтла, а бачив, як Давид зайшов.
Спитав стривожено:
— Нащо ти, сину, вила в кочерги ставиш? Давид трохи зам'явся: не хотiлось говорити, щоб старих не лякати. Врештi знайшовся i, зовсiм мов весело, сказав:
— А ви ж коня привели, будем цього вже з вилами стерегти.
Мати аж руки згорнула — як у благаннi:
— Не доведи господи! На цього вже як i трудно стягалися, не дай бог заведуть, тодi хоч у яму лягай.
Батько сказав хмуро:
— Треба запори поробити, — завтра до коваля сходю. А на цю нiч у яслах ляжу.
Так i було: повечеряли, i старий, узявши сiряка, пiшов спати в повiтку.
Приходив Гордiй Чумак iз своїми списками. Тихона не було. I на дiм до нього заходив Гордiй, та хата защеплена знадвору i кiлочок застромлено. Ще, знати, не приходив. Ну, як тiльки вернеться, повинен би сюди прийти.
Нi, не було Тихона; вже й пiзно. Гордiй посидiв ще трохи, погомонiли з Давидом, а потiм пiшов. Та ще й знадвору постукав у вiкно й сказав Давидовi:
— Не сиди отак проти вiкна!
Давид сiв глибше в куток. Став олiвця ножем пiдстругувати.
В хатi вже поклалися спати. Прибiгла з вулицi й Христя, рожева й весела. Потiм одломила шматочок хлiба й вечеряла — борщу їй не хотiлось. Трохи дивилась на Давида пильно, тодi задумалась.
По паузi сказала стиха:
— Сьогоднi Зiнька така сумна була. Питала мене, чи правда, що ото балакають?
Парубок схвильований глянув на сестру.
— Що ж ти сказала їй?
Христя повела плечима.
— Сказала, що я не знаю.
Давид задумався. Може, в мислi стала перед ним постать дiвчини з великими темними й сумними очима, як отодi в хатi в ту нiч, i заплакана. Може, вдалинi десь, у давнинi, зашелестiли жита пахучi, буйно — зеленi в тривожнi мiсячнi ночi. I зараз на душi в нього так, як тодi, — i сумно, i радiсно. Чуі, як молода кров переливаіться… А в житi — вони. Брови в неї вже не суворi й не напруженi, а трошки крайками спустилися, як стомленi крила. Дивиться в зоряне небо задумана, а Давид в її задуманi очi…
Низько схилився на руку парубок.
Але от звiв замарене обличчя. На Христю погляд упав ще замарений. Потiм в очах мов щось розцвiло. Вiн усмiхнувся до сестри радiсний i весело:
— Ех, Христе! Не знаіш ти нiчого!
…Вже спали всi в хатi, i Христя. А Давид ще довго сидiв кiнець стола i щось швидко натхненно писав.
XXIV
Устав Давид рано, як i завжди, хоч i за пiвнiч лiг. Але в Щербанiвку їхати не довелося: вiз трохи був несправний, i пшеницi треба було довiяти, щоб у Щербанiвку в заготконтору вiдвезти та грошi, позиченi на коня, — тридцять карбованцiв, — оддати Чумаковi.