Матюха поздоровкався за руку з обома жiнками й хитнув на одхиленi дверi в їдальню, мовляв — там? Огириха сказала, що там усi й що ждуть уже.
Як роздягався i вiшав кожуха на вiшалцi бiля дверей у свiтлицю, чув — у нещiльно причиненi дверi брязкали шпори Льоньчинi, а Огир старий важко й повагом, мов волами їхав, говорив:
— Через оте ж i занепадаі релiгiя. Куди вже наш отець квлампiй годиться? Старий уже. А тепер не те життя. Треба, щоб i в полiтицi добре розбиралися, бо на самих заповiдях не заїдеш далеко. А й ми ж iще хорошi! Коли вже ми, хазяїни, та пуд той боїмось одiрвати, що ж кенесе вже тодi. Ми повиннi всiм приклад показувати. А вже ж даром хто схоче — це ж i не сам вiн приїде, а ще ж i пiвчi, душ, мабуть, на двадцять.
Матюха згадав, що в недiлю в Обухiвку автокефального попа запросили. Аж похмурився.
"Тут цiії напастi нiяк не здихаішся, а вони про попiв знайшли час", — думав хмуро, витяг з полушубка наган i поклав у кишеню.
Зайшли у свiтлицю, їх там уже ждали всi. Данило аж iз стiльця схопився, зрадiлий. Вiн був розгублений, i завжди чепурно причесана "полька" була розтрiпана. Круг стола сидiло кiлька хуторян. По хатi ходив схвильовано, заклавши руки в кишенi галiфе, начмiлiцiї — дзенькав шпорами. А Тягнирядно тупо дивився пiд ноги йому й думав: "Хорошi чоботи в Льоньки — шевровi". I думав, що в нього колись були отакi, ще як у бандi Христового був. А це ж у тюрмi бiльше двох рокiв — опустився зовсiм. Треба поправляти дiла.
Матюха перший пiдiйшов до начмiлiцiї i пошепки та стривожено спитав:
— Ну що там таке, Льонько?
Той глянув на нього й клiпнув бiлявими вiями.
— Да, брат!.. Ось узнаіш!
Кинув погляд на Огиренка, на старого Огиря й на хуторян. Хазяїн догадався й пiдвiвся важко з стiльця й чоловiкам хитнув головою.
— Не будемо заважати молодим. Ходiм у ту хату, люди добрi, ще побалакаімо,
Всi мовчки вийшли — залишились тiльки молодi. Як зачинились дверi, знов Матюха перший — нетерплячий i збентежений:
— Ну, та що ж у вас там скоїлось таке? Сахновський пiдiйшов тодi до стола, помацав у френчi, витяг папiрець якийсь i сказав:
— А те скоїлось, що один дурило з тюрми написав, а другий листа не знищив. От i понюхайте тепер, чим воно пахне!
Матюха й Гнида оторопiли i, не клiпаючи очима, дивились на начмiлiцiї. Огиренко похмурився i почервонiв, не знати, чи ображений, чи винуватий. Пiдiйшов Тягнирядно важко до стола. Сахновський оглянувся на дверi й розповiдав:
— На поштi сьогоднi листа перехопив — заказний у "Голос працi". Пише… ну, багато там усячини пише, а наприкiнцi про конокрадство, про фiнагента.
Хто зблiд. Всi затаїли подих. А начмiлiцiї помовчав трохи й заговорив далi:
— "Прокуратуро, зверни свою увагу. А ми й матерiалець деякий припасли: лист одного конокрада з допру до своїх товаришiв". Оце й усе! Хватить з вас? — грiзно обвiв вiн очима. — Нi, друззя! Якщо так ми будемо й надалi вухами ляпати, то незчуімось, як нас усiх к чорту пе — решльопають. Чи думаіш, — повернувся вiн до Матюхи, — подивляться на тебе, що ти партiйний? Ще гiрш тобi буде! А ти з ним панькаішся!
— Та це ж оцей базiкало! — на Якова вiн гнiвно глянув. — Все плани в нього не виспiли. I через якогось гада та хоче всiх у тюрму спровадити! -
Потiм на Данюшу зиркнув. — I, роззява! Ще тодi казав за оцей лист. Як ти голови своії в чорта не загубиш?!
Данюша, червоний i спiтнiлий, витерся хусточкою й повiв розгублено плечима.
— Ну, хто зна, як воно вийшло!
Та вiн i зараз нiяк до розуму не добере — хто б таки його мiг? Знаі напевно, що дома десь витрусив. Бо ввечерi приходила Кушнiренкова жiнка й принесла листа. Данюша в пiджак поклав. Удень же нiкуди не виходив з двору, а кинувся на другий ранок, саме мати їхати зiбралася в Обухiвку, передати Матюсi хотiв, — лап — немаі. Думав, Iлько, може, знайшов. Казав тому, як знайде та не скурить, — розписка, мовляв, якась, — карбованець дасть.
— Дурень! "Карбованець дам"! Та вiн реготався з тебе. Думаіш, вiн дуже в тебе благонадiйний? Подай сюдв Iлька!
Огиренко вийшов за Iльком, але в хатi його не було, послав наймичку надвiр за ним, щоб зараз же, "на носках", був.
Затим стали радитись. Що лист у Мотузки — це "факт", — як казав Матюха. I що його треба вирвати у нього — це теж "факт". Тому, що хоч i лiквiдувати його самого, а лист чорт його знаі, може, й не в нього вже, може, комусь i передав — мало хiба їх: Тихiн, Яким… — як бiльмо на оцi. Чули ж, може, й Данюша, й Сахновський, що у них у недiлю було. I досi ще Матюха нестямився. На всю губернiю осоромили, партком уже знаі, напевно. Нiяк не можна й дня довше ждати. З Яковом вони балакали — надумали, як це зробити, щоб i їх позбутися та заразом i себе "ребiлiтiрувати". А тiльки Льоньцi доведеться попрацювати.