Iлько зайшов.
— Кликали мене? — спитав i стояв без шапки, в дранiй свитi бiля порога, пiдозрiло й трохи стривожено дивлячись на них. I не в Данила чогось спитав це, а немов чув, — на Матюху дивиться. Той пiдвiвся i, мов зовсiм спокiйно, мовчки пройшовся по хатi бiля Iлька. Начмiлiцiї сказав суворо до наймита:
— А пiдiйди ближче! '
Iлько подався нерiшуче до стола й знову став.
— Ти батрак! У спiлцi "Всеробземлiс" состоїш? — спитав, аби спитати, начмiлiцiї, потiм перевiв очi з нього на Матюху, що саме за спиною в Iлька спинився, та — морг! Тiльки хотiв парубок щось вiдповiсти, як Матюшина важка долоня з усього розмаху у висок його — трах! Аж поточився сердега й з хлипом схватився за висок. I поки не отямився, Матюха тодi швидко до нього обличчям до самого обличчя й швидко спитав:
— Де листа дiв? Не бреши, я знаю!
Iлько весь похолонув, тiльки горiло лице. А в головi, як блискавка: "Як вiн узнав?" I хоч був ошарашений несподiваним ударом, але вiдчув: "Не можна, нiзащо не можна казати!" Так i одповiв:
— Який лист? Я й не бачив нiякого листа.
— Ах ти ж, байстрюк! Не бачив? — Матюха вп'явся поглядом в Iльковi засльозенi очi. — А Давидовi хто дав? Сам менi показував.
Iлько здивований здвигнув плечима: нiякого Давида вiн не бачив зроду й не знаі. Матюха думав — коли це Iлько був в Обухiвцi за оцi тижнi. Згадав — тодi ж перед тою недiлею привозив Огириху. I сказав навмання, хоч певним голосом:
— А як приїздив отодi, привозив матiр? Думаіш, не знаю? Ви ж бачились тодi з ним? Iлько вже смiливiш:
— Та я його зроду не бачив. А тодi, як приїздив, — хай i люди скажуть. Я просто з двору й додому поїхав. — Це як сказав, подумав: "Бреше, не знаі! Ну, чорта з два!"
Матюха весь спалахнув.
— Та вже ж i не святий дух йому звiстив! Ти, видно, хлопче, нi в кого ще в руках не був, та й манiжишся. У мене ти заговориш. Де лист? — знов присiкався до наймита й ударив в обличчя. Хлопець зiгнувся, але мовчав. Втирав зашкарублою долонею кров i не дивився вже нi на кого, а додолу.
Матюха сатанiв. Скривавлене обличчя хлопцеве i з очей страх будили в ньому гостре чуття звiрячої лютi й хмiльної насолоди. Од Iлькового заюшеного обличчя, од вiдчуття своії необмеженої сили й влади над ним нiздрi роздувалися в нього i, здавалося, ловили пожадливо запах теплої кровi. Потiм вiн на Тягнирядна хитнув головою. Той пiдiйшов до Iлька — здоровенний проти нього, як вiл.
— Бери його!
Матюха за цим словом витяг з кишенi наган i рушив до дверей.
— Та хоч на цi дверi, а то люди ж там, — сказав неспокiйно Огиренко. Матюха вернувся i пiшов за Данилом у другу кiмнату. Тягнирядно за руку вiв
Iлька, з кiмнати через параднi дверi Огиренко виступив на ганок у сад.
Нiч зоряна. В лице у саду вiйнуло пахом пожовклого листя й шарудiло листя пiд ногами, як вели. Iлько ступав — аж йому дивно — так легко по листi тому: м'язи напруженi, й здавалося мимоволi — хотiв опинатись, а вони пругко згинали ноги, i весь напружений. Був у руцi Тягнирядна свою ворухнув, здавив до болю, як у лещатах той. I тiльки хмуро муркнув:
— Ну, ну, я тебе!
I ззаду Матюха:
— Де тут і яма? Або на рiллю веди.
Тягнирядно сказав:
— Та ось за загонами і пильщицька яма.
Уже вели через двiр бiля загонiв. У загонi саме воли заборюкались — це старий пiдручний отих, що з ярмарку пригнали, б'і. I пригадалося Iльковi одразу, як ще сьогоднi гнiй возив ними на ниву. I гнiй — хiба тодi так пахнув, як зараз iз загонiв? А од клунi з ожередiв медяно пахла свiжа житня солома. Як стернi колись у давнинi, як ще пастушком… I бiля машини в це лiто пахло отак — носив солому. По якiйсь асоцiацiї згадалося — тодi ж пiд повiткою, як терли прядиво, як же вiн Зiньцi й наказував, щоб нiкому нi словечка. Немов передчував тодi, казав i це ж: "Узнають — уб'ють". Аж було боляче на Зiньку чи на кого — i сам не знав. I раптом кинувся вiд думки: "Та невже ж уб'ють?"
— Ну, ну! — Тягнирядно скрутив руку, аж хрупнула в плечi, i хлопець, зцiпивши зуби, глухо застогнав. Ззаду й Матюха ще пiдбiг i на ходi чоботом ударив — аж хлопець як не впав.
Бiля пильщицької ями спинилися. Тягнирядно схрестив Iльковi руки за спиною й цупко держав їх, заломлюючи до потилицi хлопцевi. Хрупнуло в плечах з невимовним болем, i груди болем шарпнуло, мов розривало їх. Увесь зiгнувся, витягши шию, обличчям до самих колiн. А Матюха в пику ногою.
— Чого ти гнешся? Стань як полагаіться! Тягнирядно смикнув схрещенi й заломленi руки донизу. Iлько, аж хлипнувши з болем, виправився.
— От що, ти… — почав Матюха важко. Тiльки ти менi не скажеш по правдi про отой лист, так i знай: до ранку загребемо отут у ямi, як собаку! Уже й копиця з'їдiв буде стояти на завтра на оцiм мiсцi. Отож, гляди менi! Де ти дiв листа?