За рiг бiля школи звернув Давид у вулицю. Тихо й порожньо в нiй. Шумiв вiтер за тином, по садках, поза хатами — листя пожовкле зривав: метеликами лiтало воно й падало стиха на вулицi, по дворах. Десь аж на тiм краю села два голоси парубочi хрипко горлали пiснi. А знизу, за городами, мабуть, бiля мосту, важко чмихав паровий млин. I — вiтряна нiч, тому дихання млинове нерiвне, немов iз перебоями: чмих, чмих… чмих. За городами ж, по той бiк Псла, смугою чорною — лiс. I шумить, шумить по — осiнньому. А Давидовi спогади — зеленi, веснянi.
…Колись, при денiкiнцях, i влiтку, i восени в оцiм лiсi по ярах вони жили лiсовиками. Увесь лiс шумiв од них — партизанiв. I якщо вночi десь займався полум'ям хутiр якогось буржуя, якщо вночi десь вирубано бiлих заставу, всi знали: це нiхто ж, як лiсовики. Е — ех! Зеленая лiщинонька, а по нiй буйний хмiль повився!..
…А восени шумiв — шумiв лiс по — осiнньому. Осипалося листя, пiшли дощi, холоди. Люди на тиф почали хворiти й мерли, як мухи восени. В Обухiвку тодi ж полк денiкiнцiв прийшов, розташувався. I полк стояв у Щербанiвцi, i поза Пслом стояло вiйсько по селах. Це їх, партизанiв, виловлюватимуть…
Шумiв — шумiв лiс по — осiнньому. I була нiч чорна, вiтряна, iшов дощ… Партизани, мокрi, холоднi, i в одчаї — або пан, або пропав — нальот на Обухiвку. Що там було в ту нiч, чорну, вiтряну! Полк розметали, захопили зброю, три кулемети, коней. I на пiдводи пiших, хворих, i — в нiч. Було їх у лiсi сотнi три, а до червоних як через фронт пробилися, шiстдесят три чоловiка прибуло, i то з них сiмох поранено.
Як це давно було!
Повз волость проходячи… Да, сiльрада тепер це, бо район у Щербанiвцi. Тихо, i вiкна темнi. А на ганку тодi кулемет отут строчив. А Давид "лимонку" — бах! Замовк кулемет. Як це було недавно! I хати за тинами розваленими, як i тодi, — бiднi, стрiхатi й мовчазнi. Тiльки на пустирi, он на тiм боцi, де левада, колишня генеральшина дача, сохи з землi стирчать, мабуть, на нових садибах i в саду генеральшинiм, де була сама дача — спалено її, уже живе хтось: велика хата з ганком, з ясно освiтленими вiкнами, сарай пiд черепицею, рублена комора. Од вулицi — тин новий i дощанi новi ворота бiлi, на чорному тлi вирiзьблено чирвою.
— Це хтось двигонув собi так двигонув!
Нiяк не вгадаі Давид — хто ж саме. Хто — небудь iз куркулiв, — так не рiшився б же в генеральшинiм саду, хоч i нема її, хоч i насiння не зосталося. А хто б же бiльш? Це, брат, не одну тисячу вгнав. Нiяк не вгадаі Давид. А тим часом, перебираючи в головi обухiвцiв, шукаючи хазяїна, незчувся, як i до двору свого пiдiйшов. Став на перелаз, а в грудях так i отерпло: маленький двiр пiд тiк постругано, бiля повiтчини старенької — стiжок початий. З хати у вiкна лилося блiде свiтло, i шум чути — мабуть, верстат лядою.
Давид, схвильований, узявся за завертку, а дверi так знайоме, з таким сумом до нього — рип!
В хатi, як порiг переступив, — тихо. Лядою гуркнув ще батько, а тодi повернув до дверей своі похмуре обличчя. З — за прядки мати, глянула, старенька й тиха. Долi Петрик цiвки сукав, а маленька Докiйка клоччя на кодрю крутила.
Та й застигли всi, кожен за своію роботою. Очима — до дверей, на солдата в сiрiй шинелi, у шапцi гострiй. Вiн гостру шапку зняв.
— Здрастуйте! — всмiхнувся самими куточками рота. Мати з ослона й не пiдведеться. Очима припала до обличчя — чи Давидове? Мить, може. I враз брови як — як помiтно зламалися крайками догори. Вийняла гребiнь iз днища, поклала на ослiн i встала назустрiч до сина.
— Давиде! Ну, де — бо ти взявся?
— А от бачите — прийшов.
Вiн поцiлував матiр. Обличчя в неї схудле, у зморшках усе. Дивилась любовно очима на сина, що в них — i радiсть, i журба. Потiм вiї злегенька затремтiли, i м'язи лицевi бiля рота — в печаль. Вона тодi пiднесла передник до обличчя й почала в нього сякатися.
— А ми вже тебе, сину, i не ждали.
— А я ж писав.
Поздоровкався з батьком. Той навiть аж розхмарився, та хiба на мить, — знов брови обважнiли й нависли. Сказав:
— Якщо й писав, сину, то не ми твої письма читали. Може, хтось читав. Ото останні було, де ти про землеустрiй писав, куди обратитися. Я вiзьми, дурний, та й покажи на сходi. А хтось та й головi сказав. З того часу як одрiзало. Нi одного не получав.
Мати:
— Думали, що тебе вже й живого нема.
А батько:
— Ото, заплач iще. А я так їхню всю полiтику бачу. Це вже останні письмо Христi дав, як їхала в радгосп, щоб на станцiї вкинула.
— Коняки ж у нас, Давиде, нема. Украли, харцизяки, — сказала мати й заплакала. А батько — тiльки брова в нього одна ворухнулась:
— Взяли, сучi сини. Аж семеро коней iз слободи забрали, Старцями нас поробили.
Да. То — бiда. Вiн iще в поїздi довiдався про це: дiвчата з бурякiв їхали та й казали. Та все якось не хотiлось вiрити. I аж до самого двору — чи то вiрив, чи нi. А вже глянув — стiжок у дворi недобитий, — так i похолонуло в грудях. I в хату зайшов — Христi немаі.