У руцi в Матюхи хрупнув наган — то вiн курок звiв.
— Та, дядьку, товаришу голово! Я ж не знаю нiчого! Матюха довго й пильно дивився йому в обличчя, а потiм одiйшов на крок.
— У, гад! — вирвалось у нього. Чути було, як тихо спустив курок i почав витирати скривавлену руку об штани.
— Ну, щастя твоі, що ти не знаіш! I намотай собi — знайдеш листок який, не тич свою морду, а хазяїнам оддай! Кинь його, Оверку, к чорту! Та вмийся ти, сопляк, i щоб нi гугу нiкому! Чув?
На тiм Матюха з Тягнирядном i покинули Iлька. А як зайшли в хату, Сахновський скривив до Матюхи обличчя, сказав незадоволено:
— Ти знов, Корнюшо, дурницю, мабуть, якусь впоров? Матюха образився.
— Нiякої дурницi! А допитати треба! Чи як по — твоіму?
Вiн подiлився наслiдками свого допиту з товаришами. Нiчого не знаі Iлько. Ну, а що лист у Давида, про це не може бути й мови — ясно. Отже, до дiла тепер. Що з ним робити i як? Гаяти й часинки не можна. Почали над цим мiркувати.
Була зайшла Огириха — вечеряти несла. Але зять так потурив її, що аж на порозi спiткнулася: не до вечерi їм тепер!
Морщили лоби й говорили багацько й гаряче. План ухвалили врештi Матюшин та Гнидин. План бiлими нитками шитий, але — хай. Хто там доскiпуватися буде. Тут аби як здихатися, то здихатись, а там уже й Льоньцi робота буде. Тi два не дуже небезпечнi. Ну, а Мотузцi шлях хiба до шелюгiв, а далi йому шляху немаі. I це небарно. За цю нiч не вспiють — за он ту обов'язково треба. Не доки ж його.
— Да, волинити нема чого, — погодився й начмiлiцiї. - а на цей час треба пильно за ним стежити, щоб часом не втiк. День i нiч ока з нього не спускати. А то ми — зараз оце сидимо, а вiн уже, може, й подався куди.
Матюха од самого цього припущення схватився з стiльця стурбований i зараз же почав одягатись. I Якiв. З ними й Тягнирядно їхатиме. Почав одягатись i начмiлiцiї.
Огиренко Iлька погукав надворi, але вiн не вiдкликався. Так i довелося самому та з рудим мiлiцiонером запрягати конi Льоньчинi. А Матюха сам свого загнуздав, i сiли втрьох у бричку.
Ще гукнув щось Сахновський од порога, — не розчув Матюха й уже не перепитав. Смикнув за вiжки — аж вороний храпнув i об дугу головою вдарився. А тодi шарпонув з усiх чотирьох i скочки вилетiв у розчиненi ворота, в чорну нiч.
XXVI
Марiя все ще й досi жила в сестри Лукiї. Пiсля тої ночi про Тихона не могла згадувати, щоб не здригнутися од образи та вiд зненавистi до нього. I тодi ще в недiлю, як поверталася з сестрою та з Нюркою додому, а Тихiн догнав, — лише блиснула на нього гнiвно очима, а й словом до нього не обiзвалася. I в хатi — читальнi тодi — знаі одна лише Лукiя, який то смiх був у неї та веселiсть. Бо нiхто ж не бачив тих синякiв у неї на спинi, на грудях. I тiльки Лукiя бачила потiм, як прийшла вже додому, — упала на пiл ниць Марiя й ридала, як ще нiколи, мабуть. До самого вечора. I свiтла не свiтили в той вечiр.
Лукiя тiшила сестру. Говорила, що життя їхні ще наладиться, що — кого чоловiки не били замолоду? — i проганяли, а потiм одiйде, скучить — сам ще й просити прийде.
Марiя аж стогнала тодi:
— А, Лукiі! Хiба ж я того!..
Було поночi в хатi, i не бачила Лукiя обличчя сестриного, як та звела його од подушки. По голосу чула лише всю ту журбу й одчай Марiїн, i по голосу знала, що очi заплаканi й скорботнi в неї. Казала тодi, ламаючи руки:
— Лукiі, ти зрозумiй: прийшли вдвох, мов нiчого не сталося. Був i глянув, та враз i одвiв очi. I потiм, як говорив вiн з — за стола, очей вже не зводила з нього, а вiн хоч би раз глянув. Для кого ж я пiшла? Для кого синяки забула й смiялась?
Лукiя зрозумiла її, аж чомусь зрадiла немов.
— Ой яка ж бо ти дурненька, Марiі,ласкаво журила й гладила рукою по головi, — чого ж ти ранiш не сказала менi, не призналася одразу? I не плакала б оце ти! Хiба ж я не бачила, який Давид був отодi, хiба не знаю, чого такий був? Що прийшли разом з Тихоном — ну, що ж тут такого? Не тiльки жiнки хитрi, а хитрими й чоловiки бувають. Ось подивишся — все буде гаразд!
Вона довго ще говорила з сестрою, тiшила її, розповiдала випадки, подiбнi до цього, що вона знала їх. I навiть про свого щось небiжчика замолоду розповiла. А про Давида — правда: куди Тихоновi до нього. Та, може, й умре незабаром. А чи нi — i так Давид вiзьме. Але ж треба часу виждати. Бо все ж таки — товаришi вони з Тихоном i за одним дiлом iдуть, так зараз одверто не наважиться. Можна буде поки що й тихенько собi любитися. Чи до них прийде коли увечерi…
По паузi задумана казала ще Лукiя:
— Хто його знаі. I Тихiн — дивитися на нього, то хiба до весни дотягне. Хата ж нова — удвох же мазали, i господарство сповна. Якби вмер, прости господи, краще б було. Ну, а хто ж його знаі?