Того ж вечора були з Марiію в баби Упирки. На картах випало: "Ранньою дорогою — радiсть. Думаі про неї трефовий якийсь, та і в нього ворог — чирвовий король. Зле думаі, i от — труна випала". На короля чирвового кинула баба Упирка: "Хвороба. Ну, а нiчого, одужаі. Казьонний дiм, мовби тюрма, чи що, ранньою дорогою рипав. Якийсь обман".
Марiя жадiбно, не зводячи очей, дивилася в сухе, поморщене обличчя столiтньої баби, на її запалий беззубий рот — як вона, шамкаючи, випускала слова. I кожне слово, як птах, жiнцi об серце крилами черкало. Ще згадувалося мимоволi, як отодi колись Лукiї, ще пiд вiйну германську, ворожила Упирка i вгадала ж, що вбито її чоловiка. I ще кому не ворожила — все вгадувала. От про конi — розповiдають же, що вгадала: що одну — знайдуть у ярмарку на схiд сонця, а тих, хоч шукають хай, хоч не шукають — на картах випало: пропали. Тому й жадiбно ловила молодиця кожне слово, i кожне слово було таке вiще й значне. I все — мов у душi побувала в Марiї — вгадала.
Думала: тюрма? Може, з Давидом що — небудь зроблять. То блiдла, то заливало лице кров'ю.
А на ранок Векла, дочка бабина, вдова, колишня красуня й "скусителька", як казали про неї обухiвськi жiнки, а тепер — самогонщиця, шепотiла молодицi:
— I дурна будеш, як з ним ти не зiйдешся! Давид гарний же який i… од цього одразу дитина буде, — смiялася i говорила їй стиха соромiцькi слова, аж Марiя почервонiла. — Я бачу! Менi ти повiр!
I говорила ще — а! що там говорити. Житиме раз, i молодiсть — одна, не встигне оглянутись, як уже сивина в волоссi, як ось i в неї.
Ех, що, якби їй це, Веклi, таке щастя траплялося, як вона молодою була! Не подивилася б! Стоїть на дорозi — зiйди! А нi — турнула б!
З хатини вiд апарата Хома, приймак Веклин — бiженець, теж, знати, до карт прислухаіться.
— Од такого всього жди! Тюрма недурне випадаі — на картах дурно не випаде. Ну що ж — Марiю тодi замiж оддамо за трефового. Ох i погуляімо ж!
…Була й на другий день Марiя в баби Упирки. I вчора ввечерi допiзна. Коли — то Якiв з Тягнирядном прийшли, а й ще ж сидiла. Як додому вернулась, Лукiя вже спати лягла.
А сьогоднi це пряла Марiя, задумана й стривожена. I все їй чомусь рвалась нитка. З Лукiію майже зовсiм не балакали. Та пробувала, але сестра вiдповiдала їй з неохотою й iнодi невлад. Про вечiр учорашнiй не розповiдала зовсiм.
Тiльки все думала щось над гребенем та все кiнця шукала в шпульцi. Надвечiр Лукiїна дiвка Ониська прийшла з крамницi — не було гасу на вечiр, то ходила. Розповiдала, що людей багацько в кооперативi. Казав Якiв, що матерiя подорожчаі. Набирав їхнiй Филька й той другий, жонатий, на костюми собi найдорожчого. I Векла набрала собi й Нюрцi. Був i Давид з Тихоном, з людьми там. Казав — брехня, не подорожчаі. Та як зрiзались були з Гнидою. I Тихiн потiм устряв, а Якiв на нього: "Чия б гарчала, а вже б твоя мовчала. Пiд суд тебе треба — жiнку он як свою побив! Поневiряіться в чужiй хатi. А ти, як той барон, — другу вже, мабуть, шукаіш. Безвинно побив жiнку. Хай он i Давид скаже. Що якийсь дурень защепнув", — казав, що просила нiби Марiя i його, Якова, щоб звести з чоловiком. Та вiн радив позивати, а не миритися.
— А що ж Тихiн? — аж затаїла подих Марiя.
— Мовчав Тихiн.
I згадалось чомусь iзнов Марiї, вчора — вночi — збiгав Якiв кудись i принiс… I може ж отаке трапитись, мов навмисне: колись ще дiвкою, саме як з Тихоном зустрiлися, було в неї на кофточцi святковiй отаке — на сiрому полi квiточки рожевi з зелененькими листочками…
Лукiя перша по довгiй мовчанцi сказала:
— Та й правда — доки ж його? Треба скриню забрати, а тодi вже чи в суд, чи куди.
Марiя старанно тягла нитку з мички. Вже сутенiло, в хатi. I сказала вона, не боячись, що на обличчя глянуть, а все ж чомусь схвильовано:
— То все дурницi! I що ми ото балакали з тобою, Лукiі… Тихона я не покину! Сьогоднi пiду!
Тi двi аж оторопiли. Але нi одна чомусь не знайшла нiчого сказати.
Тiльки вже згодом Лукiя задумано мовила:
— Воно й Тихiн чоловiк нiчого. Прожила ж два роки. I на картах випало, що хоч i хворий, а видужаі.
Тодi Марiя встала з — за прядки й почала додому збиратись. Але пiшла пiзнiш, як саме нiкого в хатi не було: Лукiя до корови пiшла, а Ониська — по топливо.
Напнула сестрину Марiя хустку велику картату, у сiнях у кошелi взяла свiй клуночок захований, невеличкий, пiд хустку й схвильована вийшла. I Лукiї в загiн забула гукнути, що йде вона. Але та сама вгледiла й спитала, куди вона.
— А йду ж! — i не оглянулась, i нi слова бiльш не сказала.
Пiшла глухими вулицями низом поза левадами — щоб хоч люди не бачили та не смiялися: iде побита, некликана до чоловiка. Проти свого двору звернула з вулички й через леваду зiйшла на свiй город. Побачила — топилось у хатi. Аж спинилась була й не знала, що ж їй робити: це хтось iз чужих і. Але, повагавшись, рушила несмiливо до хати.