Але що зараз у жiнки з серцем, що його шарпаі, як пазурами, — в кров? I плакала в ту нiч, одвернувшись до стiни й придушуючи ридання. Але це як була глуха нiч, як Тихiн спав, може. I то вже, може, прокинувся од її хлипання. Рукою провiв, як i в ту нiч, по обличчю в сльозах i схопився раптом до неї стривожений.
Припадав, питався, чого вона плаче. А як вона скаже? Хiба вона знаі? Тiльки ще дужче плакала й пiд ласками його сама його голубила: гладила рукою голову, брала руку його й прикладала собi до очей, до обличчя його тулилась, своїм заплаканим i мокрим од слiз.
XXVII
На ранок, як тiльки Тихiн одкрив очi, Марiя вже поралась у хатi. На столi блимала — догоряла лампа, — що й був же вчора в кооперативi, а гасу забув узяти. За вiкнами сiрiло вже. А в печi, видко, топилося, бо на лавi проти печi в дiжi мiсить Марiя, а на нiй червонi плями мiняться вiд полум'я з печi.
Як угледiла Тихона, що той пiдвiвся, перше, що кинулось в очi Марiї, - брудна та драна сорочка на ньому. У ту ж суботу не брав вiн, i досi в тiй, що на роботi був. Вона покинула дiжу й одною рукою — Друга ж у тiстi — довго рилася в скринi.
Вийняла нову бiлу сорочку, пiдштаники й поклала на скринi.
— Вiзьми сорочку. Тихоне, — сказала сумно, на нього глянувши, i знов стала мiсити, а потiм лiпити хлiбиння. Тихiн переодягався бiля полу i з Марiї очей не зводив. Здумав про плач її вночi: якась вона дивна йому пiсля ночi, мовби дуже зблiдла й запали їй очi. А хлiб той мiсила, до печi доглядалася хапаючись, так наче Тихiн у дорогу куди виряджався, а хлiба в хатi не було, та спiшила. Так i здалося на мить Тихоновi. I в будень сорочку бiлу бере.
Не було гудзика бiля комiра. Тихiн сказав жiнцi. Але їй нiколи ж. Ось тiльки хлiб у пiч посаджаі.
— Ну, та не спiшка, — махнув Тихiн рукою, надiваючи кожушок, i вийшов до коня навiдатись.
Розвиднялося. Десь за церквою, на тiм краї села, гвалтували собаки, i чути було в тихому повiтрi далекий i глухий гул голосiв, а iнодi з нього виривалися крики. Аж до ворiт Тихiн пiдiйшов i став, прислухався. Бiгли по вулицi люди.
— Не чув, Тихоне, що воно?
— Не чув.
А через вулицю, од колодязя, Книшева невiстка з вiдрами:
— Мiлiцiя проскакала. Ходять по селу, трусять самогон, мабуть.
— Такий би крик ото був?! — хтось iз гурту кинув на ходу.
А Тихiн не пiшов. Яке це диво — гвалт в Обухiвцi. Може, обiбрано когось, може, хтось голову комусь проломив сп'яну. Мiлiцiя раз проскакала, чого ж туди вже й бiгти. Вiн укинув їсти коневi та коровi, а тодi зайшов у хату.
Марiя вже посаджала хлiб. Зараз знайшла голку й до чоловiка пiдiйшла, щоб гудзик пришити. Тихiн розхристав полупiубок i, як уколола вже Марiя якийсь раз, сказав їй:
— Щось за гвалт на селi знявся.
Чув, як бiля шиї в нього, бiля комiра, затремтiли Марiїнi руки, i вона нiяк не могла попасти голкою в дiрочку гудзика. I зблiдла вся.
— Де? Далеко? — спитала стривожена.
— За церквою.
Марiї в обличчя вдарила кров, зiницi стали великi, як двi чорнi пасльонини. Але вона вмить кинулась i заховала їх: прихилилась до комiра й довго одкусювала зубами нитку. Потiм крутнулась — ночви прийняла, в пiч заглянула. Там, бiля печi, — в челюстi очима й принишкла. А Тихiн по звичцi сам у цеберку налагодив поросятi й понiс.
Гул тепер ближче було чути. По вулицi з — за церкви валила юрба. Когось били й вели сюди, видно — до сiльради. I в кожен двiр iз юрби одривався гурт чоловiкiв — мабуть, трус робили по дворах.
Ближче та юрба, i голоси чутнiш. У колi в червонiм кожушку побачив
Тихiн без шапки й побитого Якима. По обличчю текла кров. За що це Якима?
Аж вiдчув, як одразу тукнуло й заболiло в грудях. Хтось iззаду пiдбiг i ще вдарив Якима по головi. Той поточився, а й не застогнав. Iззаду в юрбi голосила й ламала руки стара Карпенчиха. Ще Книш старий цiпком ударив. А юрба шумiла, гула й сунула — перла собою побитого Якима — повно вулицею, аж тини ламаючи.
— Товаришi! Та що ж таке ви робите? — крикнув у розпачi Тихiн i вибiг за ворота. В шумi потонув його крик. Якiв Гнида пiдбiг захеканий до Тихонового двору й крикнув у юрбу:
— До Книша хто — небудь! Ви не ображайтесь, Панасе Iвановичу! Трусити, так усiх трусити, пiдряд.
— О, будь ласка!
Убiг у двiр Якiв, за ним ще душ десять. Матюха де не взявся в шапцi кудлатiй на потилицi, з наганом у руцi. Червоний i теж захеканий.
— А шукай у цього ще! Друззя ж!
Чоловiки швидко розбрелись по подвiр'ю: в конюшню, в повiтцi плитки розвалили — може, як у Мотузки, в плитках. Штрикали рожнами в ожеред соломи, в полову в клунi. Тихiн ходив мовчки за людьми по подвiр'ю.
— Та що ж таке трапилось?
— Кооператив обiкрадено сю нiч. Стiну пробито, — сказав чомусь пошепки й тривожний Пiвненко Андрiй.