— Пiшла Христя. Iшли тут iз села на заробiтки в Карпiвку, то й вона пiшла. Може, заробе який карбованець. А на коняку, — ох, скiльки тих карбованцiв треба! Та якi вони й труднi нашому братовi, бiдняковi…
Батько встав iз — за верстата. Спитав, чи надовго вiн додому.
— А зовсiм уже. Одслужив своі, фронтiв немаі. Дома тепер буду.
Вiн роздягся, шинель на ключцi повiсив i будьонiвку. Став бiльше схожий на колишнього Давида, це — матерi. I якось аж надiйнiше стало: шинель на ключцi й шапка — дома вже буде. А це, мабуть, аж iз станцiї, таж, мабуть, голодний. А вони до нього мерщiй iз журбою своію.
— Може, зараз вечеряти будемо?
Батько од припiчка:
— Про мене. Ми ось iз Давидом по цигарцi викуримо, а ти лагодь тим часом. Сiдай, Давиде, — i як той сiв: — Гай — гай, сину, скiльки це лiт отак не сидiли. Ба й у вiчi не бачили один одного. Тiльки подумати: п'ята осiнь!
Подивився довго й мовчки на сина, i в очах хмурних запроменилася батькiвська ласка.
— Ну, розкажи, сину, — ти на фронтах воював, ти бiльше свiту бачив, — що воно з революцiію сталося? Де вона, влада радянська, що за неї ви голови клали, щоб, значить, правильна радянська влада, де вона? Бо от i в нас сiльрада і, i Ленiн в сiльрадi на патретi, а сказати, сину, тобi, — вiн понизив голос i додав майже пошепки: — погане життя! Що, сину, дивишся так? Контрреволюцiю батько розводе? Е — ех… От, сказати, коней у них, у сiмох, забрано. Без коняки — хоч "рятуй" кричи. Ну, i щоб же позику — пiддержку од властi яку, хоч би продподаток скинули, то й то б таки легше було на ноги сп'ястися. Та нi. Подавали заяву, — не прийняли в сiльрадi. А в район поткнулись: "А, обухiвськi, знаімо: бандити, самогонщики. Крадете один в одного, а тодi сиротами казанськими прикидаітесь, радянську владу не пiдтримуіте". А злодiїв — пiймали ж одного, Кушнiренка з Огирiвських хуторiв. У городi в тюрмi тепер сидить. А це чутка і, що випустять буцiмто i суду йому не буде. Ну, де ж та правда?
Хай, значить, iще конi водить, людей старцями робить, пролiтарiію. Це ж видно з усього.
I мати не змовчала:
— Пiд революцiю палили економiї, казали, що не буде панiв. А воно порозганяли тих — новi понаставали. Це ж i куди Христя пiшла на заробiтки, Радгос якийсь за хазяїна там, комунiст.
— То, мамо, не хазяїн "радгосп", то скорочено, радянське, народне себто.
— Хто ж його, сину, знаі.
Батько поважно знов заговорив:
— З землею в них теж та полiтика. От хутiрська земля по цей же бiк хуторiв, уся од слободи, а обухiвська — на колишнiй економiчеськiй, за хуторами. I що б же пересунути їхнi надiли туди, а обухiвськi — по цей бiк хуторiв. Це так по — мужичому. А власть i слухати не хоче. От сам комунiст голова Матюха просто у вiчi смiіться: "Дай вам землю пiд селом, так вас од неї й за вуха не вiдтягнеш, а що з вас за хлiбороби, коли у вас плуги мотуззям позв'язуванi! Про вас республiка з голоду опухне". От, мовляв, хто хлiбом годуі — великi хлiбороби, хазяї. А це ясно вже хто — хуторяни, куркулi. Продався їм: чув, може, Давиде, — на дочцi Огиревiй оженився. А як проходив, може, бачив, у генеральшинiм саду там собi такий дом воздвигнув. Що ж, нагарбав за революцiю: лiс даром, робочi даром, суботники якiсь установляв. Живе — мабуть, помiщик так не жив: щодня гуляі, п'янствуі, а стрiнеш п'яного — обмини третьою вулицею, бо так наганом i розмахуі.
— А ви що ж мовчите? к ж райвиконком у вас, партiйний комiтет.
— Сину, куди скаржитись, як скрiзь однаково. Як змичка в них. Набралася кумпанiя, та що хочуть, те й роблять. Паровий млин артiль оце в комнезаму одвоювала. А хто ж в артiлi: Матюха, голова КНС, Гнида, Книш. А в район поткнись: бандити, самогонщики, — тiльки й почуіш. Нема що казати, — всякий народ і i в них, в Обухiвцi. Так це ж першi друззя Матюшинi. За нiч вiдрами випивають. А вже як п'ють — гуляють, гаси мерщiй свiтло. Залили самогоном революцiю.
Ай! Трах! — кiлком, мабуть, навкидь у ворота.
Кинулись усi в хатi. В хатi — як в усi. А на вулицi бiганина, шум. З криком пробiгла жiнка через двiр на город. Пролопотiли чобiтьми важко за нею: "Лови!.. а!.. бий!.."
— Що таке? — Давид, поривний, схватив будьонiвку з ключки i — до дверей. А на порозi мати на дверях розп'ялась.
— Давиде, бо' з тобою! Голову провалять.
I батько не пустив.
— То, мабуть, сину, парубки загризлися. У нас як нiч — затуляй мерщiй вiкна, з хати не виходь.
Блiдни, дрiбно тремтячи, Давид провiв по чолi рукою: аж голова трiщить, як ото вчадiіш.
Мати вечерю на столик поставила.
— Сiдайте, сiдай, сину.