А коли сутенiло, од вигону пiдкрадалась вона до крайнього гамазею й прилипала спиною до сiрої стiни — в сiрiй хустцi суконнiй домотканiй, у сiрiй юпцi. Тут не побачать. А їй усе видно — свiтло вже горить у канцелярiї, видно буде, чи хоч чути вночi, як їх виводитимуть з арештантської, може, на допит. I вже отут не пропустить вона, як, може, вестимуть уночi в шелюги.
Власне, вона ще й сама не знала гаразд, як воно буде. Знала одне тiльки: що б там не було, а треба не дати їм. А як? Голова гаряча в дiвчини, i в головi такi божевiльнi складалися плани. Ще добре хоч Iлько дома, — покинув служити в Огиря, — а що б же вона та сама вдiяла?!
Iз — за гамазеїв, у темрявi, тихо шерхнуло. Дiвчина кинулась i насторожилась — Iлько пiдiйшов. I вiн, як вона, мовчки став, сiрий, спиною до сiрої стiни й мовчав. Аж не скоро сказав Зiньцi — хай уже додому до них iде, а вiн вартуватиме. Зiнька хитнула головою — нi. Але ж така була втома: другу ж нiч не спить, за цi два днi в ротi й росинки не було. А йти страшно: немов Iлько або прогавить абощо. I ноги в колiнах ламаються вiд утоми. Вона тихо опустилась на землю й головою Iльковi до колiн притулилася.
А нiч осiння — де їй край!
XXXI
На ранок з двору два вершники мiлiцiонери — чорнявий i ще один, а рудого не було — вивели двох: Якима й Тихона — i погнали по дорозi, куди стовпи потягли дроти. На Мачухи, видно, а там — нiч, а завтра в мiсто.
Давида не було з ними. I нiяк спитати було: йшли обидва посеред дороги похнюпленi, а по боках — вершники. Зiнька й дивилась — як — як не крикне.
Iшла поруч iз ними по дорозi, а вони й не глянули. Вниз у долину повилась дорога пiщана. Верст за двi далi — червонiють кущi шелюгiв смугою широкою на бiлому пiску. По дорозi з базару їхали i йшли люди.
— Нi, з цими нiчого не робитимуть.
Того ж дня надвечiр випустили iнших обухiвських. Саме пiд вiтряком стояла Зiнька, як iшли додому. Перестрiла — побитi всi, у синяках, i хоч втомнi, а й не спинились, хтось тiльки оглянувся неспокiйно на руїни за гамазеями. Дядько Гордiй одстав. Пiд вiтряком стали з Зiнькою, i почав вiн розповiдати їй про все: Давида зразу ж у льох закинули, а їх укупi. Потiм уже й Тихона та Якима в другу камеру перевели; що з Давидом, вiн не знаі. В ту нiч у вiкно бачив Яким, як водили його на допит. А потiм у льох аж два повело його з лiхтарем. I щось довго там були. Мучили, падлюки, мабуть.
Зiнька як вирiзьблена з сiрого мармуру, холодна й строга. Дядько Гордiй про лист згадав, що казав ото Давид по дорозi, але Зiнька цього вже не чула. З Гордiівого обличчя очi її впали туди, на руїну пiд садом. I як пiшов уже — не зна. А тiльки тодi вперше кинулась, як у канцелярiї вогнi зайнялись — рано сьогоднi. I вперше тодi вiдчула невимовний жах.
Пройшла до гамазею найкрайнього й стала, як i в ту нiч. Але сьогоднi їй усе в дворi тому якесь незвичайне, мов весь вiн налитий тривогою. I у вiкнах чомусь так рано сьогоднi свiтло, i пробiг хтось од конюшнi мовчки, i грюкнули дверi, не як учора грюкали. Дивилась на льох, що тьмяно обiч флiгеля виступав у темрявi, i iнодi вiд утоми очей заливало темрявою льох. Дiвчина одривалась тодi вiд стiни i, витягши шию, до болю напружувала зiр, поки знов не вловить тьмяної плями. Вiн там. Не пропустить його — не трiпне й вiями. Але що ж iз ним? Чи хоч живий? Згадувалось (це як уже Гордiй сказав), що й сама бачила, як учора ходили в льох. Тодi ж не знала
— чого. I навiть сьогоднi бачила — з цеберкою чогось ходив рудий. Може, одливати. А може, й нема вже?..
Витягла шию жадiбно в нiч, i груди самi хватали повiтря хвильно — хотiли крикнути, позвати. Дуже, на всю зоряну нiч, а вiн щоб тихо озвався: "Я!". Але був глузд. Але ж i так хотiлось хоч знати, що з ним, хоч одне слово стиха почути.
Не владна над собою, вона одiрвалась од стiни й довго насторожено слухала.
Нiч. На селi гвалтували собаки. На руїнах тиша. Зiнька ступила крок у сухому бур'янi, ще прислухалась. А тодi, крадучись поза розваленими коморами, пройшла в сад. У саду листя шарудiло пiд ногами i так гостро запахло осiнню, аж голова дiвчинi захмелiлася. Згадалося — тодi ж отак у саду, як за телям бiгала, а бiля цегляного муру стояв у будьонiвцi. I не впiзнали одне одного. Хтось свиснув стиха од гамазеїв, мов чайка кигикнула. Догадалась: Iлько її, мабуть, шукаі. Але не вернулась. Помiж дерев у зарослi тихо, щоб же й прутик не хруснув, побрела вона аж на край саду до подвiр'я. Льох — ось — ось, тiльки ще трошки двором Бур'ян високий i жалива од саду. Дiвчина спустилась на землю й порачкувала тихо й усе прислухаючись.
На ганок хтось вийшов i постояв трохи, потiм пiшов за флiгель кудись. Зiнька ждала довго — довго, чи ж вiн вернеться. Нi, видно, так хтось приходив, а це пiшов. Знов пригнулась до землi й полiзла жаливою.