У своїй кiмнатi, просторiй i розкiшнiй, Сахновський пустив Зiньку й зачинив дверi в канцелярiю. Горiла лампа ясно на столi пiд зеленим абажуром, i в хатi вiд того все було зеленаве. Посеред хати Зiнька, як привид, — в розстебненiй юпцi, простоволоса: хустку велику десь загубила. Стояла нiма i мов скам'янiла. I як сказав Сахновський, щоб скинула чоботи та свитку, — мов i нечула, чи мов так довго до неї летiв голос через хату: лише за хвильку здвигнулась i скинула чоботи й свитку. З бильця на лiжку взяв Сахновський хустку велику жовтогарячу з квiтками i звелiв їй накинути на плечi. Зiнька й це зробила тремтячими руками i все стояла нерухома з нiмим i тупим поглядом в одну точку.
Сахновський сiв на канапi близько стола й закурив. Крiзь дим дививсь на неї й глибоко затягався цигаркою. Потiм покликав:
— Пiдiйди сюди!
Зiнька стрiпнулась. Впали очi на нього, з нього впали — просто проти неї велике, на всю стiну, стояло трюмо, а в ньому… аж уся здригнулась, а очей вiдiрвати не може. Дивилася з жахом великими округленими очима, й на неї звiдти дивилась — нi, i то ж вона — Зiнька. I жовтогаряча хустка на плечах, а обличчя зеленаве й очi глибоко, як двi ями чорнi, i темною ямою провалений нiс.
— Ну, йди ж!
Враз у вiконницю знадвору — трах! — видно, цеглиною. Трах! — десь у дверi на тiм кiнцi будинку. Дiвчина так i зiрвалася з колiн. I вiн уже не до неї — з кобури вихватив наган i побiг у дверi через темну канцелярiю в коридор. Зiнька оторопiла на мить. За серцем, що в грудях закалатало чи на сполох, чи радiстю, не чула нiчого.
Нараз отямилась, i перше, що в голову їй, — лампу — дмух. Темно в хатi.
Зiнька, як кiшка, нечутне, боса, навшпиньках вибiгла з хати, через канцелярiю i вже в коридорчик, а на дверях — вiн. На ганок не виходив, стояв на порозi — видно, боявся. I з порога кричав у нiч:
— Буду стрiляти!
Знадвору нiчого не чути. А на ганок не йде, простяг руку до дверей уже, щоб зачинити, як раптом Зiнька ззаду з усiії сили кинулась i з криком нестямним у спину руками вдарила, — аж упав на ганок. I вона з ганку впала звисока, — аж в очах їй зiрки, але за мить, як пiдрiзала косою перепiлка, зiрвалася й нерiвне зигзагом побiгла через подвiр'я та бур'ян…
Хтось — чула — гнався, кричав хтось. Уже й на вигонi вона, а ззаду тупiт чобiт i крик. Зiнька бiгла, що було сили, аж у вухах вiтер свистiв. А далi сили не стало. До вiтряка до першого саме добiгла. Дихання їй забило i вона не впала — обiперлась об вiтряк. Iззаду ще тупiт у темрявi, мов бiгло двоі. Враз стихло, потiм свист тихий. Зiнька тодi скрикнула й знов зiрвалася. Але вже бiгла й оглядалась, i кричала в одчаї назад:
— Ой швидше!
Хлопцi догнали її вже за вiтряками. Не спинялись нi на хвилинку. На бiгу хлопцям сказала, що повели. Думала — хоч вони побiгли.
А хлопцi не бачили, її все ждали та вже з Савкою одчаялись та цеглинням стали… Що вiн робив з нею? Зiнька нiчого. Тiльки ще швидше бiгла й трошки шкандибала.
I все ж до шелюгiв їх не догнали. У шелюгах ще дужче бiгли — уже захеканi й гарячi як огонь. Враз Зiньку за руку Iлько схватив i сам спинився, i Савка. Дiвчина притаїла подих i стала — слух i зiр. Та по дорозi нiчого в темрявi не чути й не видно. Раптом обiч, уже в шелюгах, блиснуло, мов хтось кинув цигарку, i голос глухо в темрявi:
— Стiй отут!
Скрикнула Зiнька, Iлько згарячу пальнув iз обрiза — сам не знав, чи туди, чи вгору. А з шелюгiв у ту мить, _мов_ дуплетом, iз двох гвинтiвок — бах! бах!
Чорна нiч. Ще перед самим обличчям у Зiньки вже на бiгу — пихнуло полум'я обрiза й оглушило її. Бiгла, падаючи, прориваючи кущi, i кричала щось у нестямi. Не чула — чи бiгли за нею хлопцi. Чула ще пострiли — два, десь далi — бах! бах! Спiткнулась i бiгла знов, очима розпанаханими у темрявi жадiбно шукаючи, помiж кущами. I за одним кущем враз, аж одкинулась, потiм зойкнула й шарпнулась до нього. На сiрому пiску мiж шелюгами, розкинувши руки, лежав нерухомий, чорний, хрестом.
Перед ним i впала на колiна як пiдрiзана. Руками сплеснула й зойкнула в нiч. А враз похитнулась i з стогоном непритомна впала до нього на пiсок.
Нiч одгукнулась ще двома пострiлами, але далеко десь у березi, — бах! бах! Потiм уронила зорю — велику пекучу сльозу — i занiмiла в печалi…
XXXII
…I прийшла зима, й минула — аж напровеснi Давид Мотузка вертався з мiста в Обухiвку.
Поїзд прибув на станцiю заранi — опiвднi, але по розгаслiй дорозi йти було важко; версту по верстi мiсив ногами Давид, на кожному кроцi провалюючись у талому снiгу; iшов; iшов — уже й сонце сiдало, а вiн ще тiльки доходив до колишньої Ганiвської економiї. До слободи ще лишалося верст iз десять. Проте хоч пiзно, а був би таки дома сьогоднi — ще донесли б ноги, та, отже, лише виткнулась iз — за саду ковалева халупка, така радiсть пройняла парубка — одразу вiдчув, що далi вже не пiде. Далебi, немаі чого поспiшати. Та ще поночi по такiй дорозi. Та ще… це ж i вона, що вже скучила, мабуть. Згадав, як писала в останньому листi: либонь, вiдколи довiдалась, що незабаром вийде з лiкарнi, та вiдтодi щодня як очей не видивить. Увечерi аж за греблю, буваі, вийде — чи не бовванiі по дорозi з станцiї. "Стою, стою пiд вербами буваі, а тебе, любий, нема та й нема", — писала.