— Ти хотів сказати: «Ні». Якщо ти зі мною погоджуєшся, ти маєш казати: «Ні».
— Так. Ай!
— То ти хочеш, щоб тебе звали Ду-ду?
— Ні. Ай! — І я тебе розумію, дурне ім’я.
— Звідки ти знаєш? Може, я справді хочу, щоб мене звали Ду-ду.
— А щоб по голові тебе били, хочеш?
— Ні. Ай!
— Він якийсь нездібний, — звернувся до мене русалка. — Скільки можна повторювати, кажеш правду — отримуєш…
— Я знаю, знаю. Ай!
Поруч зі мною мовчки стоїть Мереж і невдоволено все це спостерігає.
— Скільки пальців на руці?
— Вісім.
— Ти розумний хлопчик?
— М… ні. Ай! Слухай, це твоя суб’єктивна думка, що я не розумний.
— Так, це моя суб’єктивна думка.
— Ай! Я так дебілом стану. Ай!
— Хлопче, тут хто по голові дає?
Бурецвіт розсудливо промовчав.
— Він! — русалка ткнув пальцем у хлопця, що бив Бурецвіта по голові, хоча Бурецвіт і не мав змоги побачити, куди ткнув пальцем русалка.
— А хто керує процесом? — горланив русалка. — Я! То хто вирішує, що правда, а що ні? Га?
— Це якась дурниця. Ай!
— Так, це дурниця. Ми з тобою тут дурнею займаємося, так? Відповідай!
— Е…
— Ну?
— Ні.
— Ти померти хочеш?
— Так.
— Ти жити хочеш?
— Ні.
— Ти симпатичний?
— О Господи.
— Ти симпатичний?
— Це підступно! Ай!
— Звісно, підступно. Так ти симпатичний?
— Я… так. Ай!
— Це тобі мій комплімент, хлопче. Правила змінюються, всі правила можна змінити, якщо ти не розумієш, що правила змінюються, ти нічого не розумієш, ясно? Якщо ти цього не зрозумієш, ти не матимеш своєї орхідеї нікoли! Тебе вже більше години б’ють по голові, а ти не можеш засвоїти правила. Ти аніскільки не стараєшся.
— Годі вже, — втрутилася я.
— Провідник каже годі, значить, годі.
Бурецвітів кат зняв пов’язку зі своєї жертви. Той оглянув його ненавидячим поглядом і рушив до мене, потираючи багатостраждальну голову.
— Ну, і яка тут мораль? — спитав він у мене.
— А мораль тут така, що якщо ти прийдеш до русалок по орхідею, тебе битимуть по голові.
2
— Нащо пов’язка?
— Щоб тобі було легше зосередитися.
Ми вже в приміщенні. Хлопця з палицею немає. Бурецвіт сидить на стільчику. Ми з Мережем стоїмо поруч під стінкою. Русалка кругами ходить навколо Бурецвіта.
— Скільки тобі років?
— П’ять.
— Де ти живеш?
— На Місяці.
— Ти одружений?
— Так.
— Ти знаєш, що тобі робити в цьому житті?
— Ні.
— Точно?
— Ні.
— Точно ні?
Пауза.
— Ну?
— Так.
— Ти мене любиш?
— Так. Пристрасно.
— Твоя наречена була людожером?
Пауза.
— Не знаю.
— Чортівня! Коли не знаєш, треба казати: «Я впевнений, що…»
— Вибач.
— Ну, гаразд. А деякі вважають, що брехати легко, наївні люди, еге ж. Ну, годі, тепер навпаки. Кажи правду. Зрозумів?
— Так.
— Твоя улюблена страва?
— М…
— «М…» це що?
— Може, смажена картопля.
— Якого кольору твої очі?
— Карі. Світло-карі.
— Ти мене любиш?
— Ні.
— Ну й не треба. Тобі подобається те, що з тобою зараз відбувається?
— Не надто.
— Чому тоді ти тут?
— Не маю іншого виходу.
— Виходу? А хіба пані Лірина тобі не казала, що вибір є завжди?
— Вибір є. Я можу, наприклад, зробити харакірі. А от виходу в мене іншого немає.
— Гаразд, — русалка глянув на мене. — Крок вперед.
— Знімай пов’язку, — сказала я Бурецвітові.
3
Ми сиділи у вітальні Бурецвітового дому за круглим столом, як лицарі короля Артура. Я, Мереж і Бурецвіт.
— То що тебе переконало стати моїм провідником?
Бурецвіта це чомусь непокоїло вже не перший день.
— Твій тесть.
— Вибач?
— Чому б нам в карти не зіграти? — запропонував Мереж.
Я відповіла йому осудливим поглядом.
— До справи, — сказала я і зобразила серйозну міну. — Ми маємо зробити перший крок. Бурецвіте, зараз добре подумай і скажи мені…
«Чорнобривців насіяла мати…» — заспівало в передпокої.
— Вибач, це мій приятель. Я зараз його швиденько виставлю і повернуся, — шукач орхідеї зіскочив зі стільця і побіг відчиняти двері.
Я зітхнула і оглянула кімнату. Вздовж однієї зі стін тяглися стелажі, заставлені книжками. Я встала і пішла туди. У незнайомих домах мене завжди тягло до книжкових полиць, розглядати написи на корінцях — ось що мене тішило.
Мереж, поки там що, витяг колоду карт із кишені й почав їх знічев’я перетасовувати.