7
— Тримайтеся гідно, — застерегла я хлопців перед тим, як натиснути кнопку дзвінка. Двері майже відразу відчинилися, і ми побачили усмішку на паличці. Тобто, це, звісно, була жива жінка, маленька, худа до дистрофії, з вузькими плечима і тонкою, наче в обпатраної курки, шийкою. На цій шийці ледь трималася голова з великим ротом, розтягнутим від вуха до вуха.
— Добрий вечір, проходьте!
Ми гурбою засипалися всередину. В руках у Бурецвіта була сповивана картина.
Посмішка на паличці повідомила нам, що її звати Зимма, що вона онука Мирсама і дуже рада бачити нас, а надто мене.
— Ви дуже схожі на свого батька, — проникливо промовила вона.
У вітальні нас зустрів сам митець, сивий дідусь з розкішними вусами і безмежним спокоєм у блакитних очах, та вірна подруга його життя, що, власне, теж являла собою посмішку на паличці, тільки значно старшу. Її звали Весніла. Попри їхню схожість, Зимма з цією пані у родинних стосунках не перебувала, бо пані Весніла була вже, здається, п’ятою дружиною Нишка.
— Це мої друзі.
Я відрекомендувала своїх супутників.
— У нас із ними одна велика спільна справа.
Нишки з розумінням кивнули.
— Ви дуже схожі на свого батька, — сказав Мирсам. Я подякувала.
— Треба перевести розмову на картину, — шепотів Мереж Бурецвітові за моєю спиною.
— Гм-кх. Кх, — розпочав шукач.
— Будьте здорові! — стали бажати Нишки.
— Ми, власне, хотіли поговорити про вашу творчість. Ну, тобто, що ви пишете, — трохи зніяковіло наводив розмову Бурецвіт.
— Картини, — підказав Мереж.
— О, ви, мабуть, хочете подивитися на останні роботи мого чоловіка? — здогадалася Весніла.
— Ну… близько, — пробурмотів Бурецвіт. Мереж ткнув його ліктем у бік.
— Так, — я всміхнулася до Весніли з виразом обличчя «ви читаєте мої думки».
— Гаразд, пройдімо, — Нишко, який весь цей час із посмішкою переводив погляд з мене на моїх супутників і назад, зробив гостинний жест у напрямку дверей.
— Я ніяковію, коли бачу відомих людей, — шепотів мені Бурецвіт.
— То опануй себе. До чого тут відомі люди, ти два дні тому навіть не знав, хто він такий.
Ми увійшли до просторої кімнати: у центрі її було встановлено мольберт із аркушем, що був увесь у якихось різнокольорових плямах і закарлючках.
— У вас чудова фантазія, — видав Мереж по кількох секундах розгубленості.
— Так… — протягнув Бурецвіт, — я люблю такі… відверті картини.
— Вам подобається? — художник здавався дуже задоволеним.
— Це дуже оригінально, — продовжував хвалити Мереж.
— Своєрідно, — підхопив Бурецвіт.
Я кахикнула.
— Таким я уявляю справжнє, вільне мистецтво, — підкріпив свої слова киванням голови Мереж.
— Відчувається пензель справжнього майстра, — додав Бурецвіт.
— Ну, власне, я тут просто пробував нові фарби, а роботи мої у сусідній студії. Радий, що вам сподобалося.
— Я кахикала, — відповіла я на їхні докірливі погляди.
Нишко від самого початку запитально косився на Бурецвітову ношу, але я не поспішала пояснювати. Ми пройшли крізь іще одні двері й опинилися, нарешті, перед полотнами Мирсама.
Найбільше мене вразила одна картина. Гарна жінка стояла у труні та у вдячному напівпоклоні притискала до грудей букети троянд. Інші персонажі були в чорному і стояли довкола труни, спиною до глядачів. Цього не було явно видно, але здавалося, що вони аплодують.
— Вона дякує глядачам за увагу, як акторка після вистави, — пробурмотіла я.
— Так, пані Сонніч.
Нишко був мною задоволений.
— Всі картини дуже гарні, — якось присоромлено зізнався Мереж.
— Вони просто надзвичайні, — щиросердно промовив шукач.
— Ну, звісно, не такі яскраві, як у попередній кімнаті…
— Лірино!
— Пане, ви поклали би де-небудь вашу картину, бо вам, мабуть, не надто зручно з нею носитися, — звернувся до Бурецвіта художник.
— Так, я її поставлю під стіну.
«Час уже», — вирішила я.
— Розгорни її, будь ласка, — сказала я шукачеві.
Бурецвітові відразу якось полегшало на душі, що відобразило його обличчя, і він поспішно звільнив картину для огляду.
— Це ваша робота? — спитала я і подумала, що формулювання не зовсім вдале, — так само мене мати питала про зіпсуті речі, коли я була малою.
— Так. Це вже давно було.
— Ви пам’ятаєте, де ви це малювали?
— Звичайно! — вигукнула Весніла, яка тільки-но з’явилася на порозі. — Це неподалік нашої дачі. Ви ж залишитеся вечеряти з нами? Нам би дуже хотілося.
— Неподалік дачі? Добре, недалеко їхати.