Ніякого посуду там нема. Чого б ми його сюди перли?
— Що він там несе, як піонер — портрет Леніна? — питає дядечко з візочком у Мережа.
— Велику світлину покійної бабусі.
— О…
— Так… обережніше!
Було прохолодно, тому я накинула куртку, яку обачливий Мереж заготував для себе. Це мені порадив шукач. Мереж тепер мерзне і сердиться. Мені соромно. Але повернути куртку теж чомусь соромно. Я ж дівчина і все таке, тож мушу нахабніти.
Повітря свіже, сонце ще не шкварить, хмарки легкі, але подекуди сіруваті. Взагалі, я полюбляю таку погоду. Оптимальна температура для мозку.
Бурецвіт підходить до водія, що з викликом у погляді стереже своє таксі. Такий вигляд, ймовірно, пояснюється ціною, яку порядна людина зі спокійним обличчям не назве за подорож автострадою.
— Доброго ранку, добродію! — вітається Бурецвіт.
— Доброго… — без упевненості відгукується водій.
— Доставте нас, будь ласка, сюди!
Шукач граційним рухом відкидає ковдру з картини і демонструє її, ніби це малюнок його улюбленого сина.
— Ви що, з дуба впали?! — вигукує таксист.
— Спокійно, — я поспішно витягаю із задньої кишені джинсів Нишкову мапу і розгортаю під носом у водія. — Ось сюди, де хрестик.
— Цей хрестик зроблений незвичайною рукою! — навіщось додає Бурецвіт.
Таксист змірює його поглядом, повним сумнівів і підозр.
— Гаразд. Відвезу.
12
Тільки що встановлений намет тішить око. Поряд навалено кілька сумок, рюкзаків і велетенські валізи Мережа. Вже вечір, Бурецвіт розпалює вогнище. У сутінках іще можна розгледіти маленький старий місточок через річку. Я ще не ходила туди, але враження таке, що його давно ніхто не лагодив і кожен, хто переходить по ньому, мусить бути готовим до несподіванок. І заспокоює лише те, що ріка ця — неширока й неглибока.
На заході видніється ліс, листяні дерева чергуються там із соснами.
— Ви справді хочете, щоб я залишив вас тут? — таке питання поставив нам водій, коли закінчив вивантажувати речі просто серед степу.
— Так, — усміхнулася до нього я.
Він би міг підвезти нас і ближче до зазначеного місця, але відмовився, мовляв, його машина створена, щоб їздити по дорогах.
Тому, коли він поїхав, Мереж лишився стерегти вантаж, а найперше — свої валізи, а ми з Бурецвітом пішли шукати потрібне місце.
— Таке дивне відчуття, ніби ти дивишся фільм, а потім опиняєшся там, усередині. Чудово! — такою реплікою розродився Бурецвіт по кількох хвилинах мовчання, в якому він перебував, коли зміг охопити поглядом місцевість, що позувала колись Нишкові.
— Хоча, звісно, в цьому місці немає нічого особливого, — до дав він по деякім часі. Ми обрали пункт, із якого все навколо добре видно, позначили його великою палицею, що її шукач увіт кнув у землю, і повернулися. Десь за годину ми поперетягали речі до палиці і почали влаштовуватися.
Зараз полум’я вже тріскало і звивалося перед моїм носом. Я почувалася чудово. Чом би й ні. Я знала, що нам треба буде провести, можливо, кілька днів або трохи більше в цьому мальовничому місці, ночувати в наметі, вечорами розпалювати вогнище, насолоджуватися всією цією романтикою, а хвилюватися особливо не було про що.
Насправді ми були не так уже й далеко від цивілізації. Якщо, звісно, вважати цивілізацією невеличке селище, будівлі якого можна було розгледіти за річкою.
— Я тут віршик склав, — сказав Мереж, розгортаючи якийсь папірець. — Почитати вам?
Бурецвіт недоброзичливо глянув на нього.
— Звісно, Мереже, — промовила я.
— Гм… ну… знаєте, може, й не треба.
Бурецвіт свердлив його похмурим злісним поглядом.
— Ну добре, як ви просите… гм…
Настала мертва тиша.