Выбрать главу

Ніякого посуду там нема. Чого б ми його сюди перли?

— Що він там несе, як піонер — портрет Леніна? — питає дядечко з візочком у Мережа.

— Велику світлину покійної бабусі.

— О…

— Так… обережніше!

Було прохолодно, тому я накинула куртку, яку обачливий Мереж заготував для себе. Це мені порадив шукач. Мереж тепер мерзне і сердиться. Мені соромно. Але повернути куртку теж чомусь соромно. Я ж дівчина і все таке, тож мушу нахабніти.

Повітря свіже, сонце ще не шкварить, хмарки легкі, але подекуди сіруваті. Взагалі, я полюбляю таку погоду. Оптимальна температура для мозку.

Бурецвіт підходить до водія, що з викликом у погляді стереже своє таксі. Такий вигляд, ймовірно, пояснюється ціною, яку порядна людина зі спокійним обличчям не назве за подорож автострадою.

— Доброго ранку, добродію! — вітається Бурецвіт.

— Доброго… — без упевненості відгукується водій.

— Доставте нас, будь ласка, сюди!

Шукач граційним рухом відкидає ковдру з картини і демонструє її, ніби це малюнок його улюбленого сина.

— Ви що, з дуба впали?! — вигукує таксист.

— Спокійно, — я поспішно витягаю із задньої кишені джинсів Нишкову мапу і розгортаю під носом у водія. — Ось сюди, де хрестик.

— Цей хрестик зроблений незвичайною рукою! — навіщось додає Бурецвіт.

Таксист змірює його поглядом, повним сумнівів і підозр.

— Гаразд. Відвезу.

12

Тільки що встановлений намет тішить око. Поряд навалено кілька сумок, рюкзаків і велетенські валізи Мережа. Вже вечір, Бурецвіт розпалює вогнище. У сутінках іще можна розгледіти маленький старий місточок через річку. Я ще не ходила туди, але враження таке, що його давно ніхто не лагодив і кожен, хто переходить по ньому, мусить бути готовим до несподіванок. І заспокоює лише те, що ріка ця — неширока й неглибока.

На заході видніється ліс, листяні дерева чергуються там із соснами.

— Ви справді хочете, щоб я залишив вас тут? — таке питання поставив нам водій, коли закінчив вивантажувати речі просто серед степу.

— Так, — усміхнулася до нього я.

Він би міг підвезти нас і ближче до зазначеного місця, але відмовився, мовляв, його машина створена, щоб їздити по дорогах.

Тому, коли він поїхав, Мереж лишився стерегти вантаж, а найперше — свої валізи, а ми з Бурецвітом пішли шукати потрібне місце.

— Таке дивне відчуття, ніби ти дивишся фільм, а потім опиняєшся там, усередині. Чудово! — такою реплікою розродився Бурецвіт по кількох хвилинах мовчання, в якому він перебував, коли зміг охопити поглядом місцевість, що позувала колись Нишкові.

— Хоча, звісно, в цьому місці немає нічого особливого, — до дав він по деякім часі. Ми обрали пункт, із якого все навколо добре видно, позначили його великою палицею, що її шукач увіт кнув у землю, і повернулися. Десь за годину ми поперетягали речі до палиці і почали влаштовуватися.

Зараз полум’я вже тріскало і звивалося перед моїм носом. Я почувалася чудово. Чом би й ні. Я знала, що нам треба буде провести, можливо, кілька днів або трохи більше в цьому мальовничому місці, ночувати в наметі, вечорами розпалювати вогнище, насолоджуватися всією цією романтикою, а хвилюватися особливо не було про що.

Насправді ми були не так уже й далеко від цивілізації. Якщо, звісно, вважати цивілізацією невеличке селище, будівлі якого можна було розгледіти за річкою.

— Я тут віршик склав, — сказав Мереж, розгортаючи якийсь папірець. — Почитати вам?

Бурецвіт недоброзичливо глянув на нього.

— Звісно, Мереже, — промовила я.

— Гм… ну… знаєте, може, й не треба.

Бурецвіт свердлив його похмурим злісним поглядом.

— Ну добре, як ви просите… гм…

Лайно — продукт мільярдів срак, Я вже не знаю, що робити… Все йде не так, все йде не так! Хай йому грець! Не хочу жити! Лайно — на кожному узбіччі, Ідуть часи — тече лайна ріка, В одне лайно не ввійдеш двічі. Хоч можна жерти і співати, Та все — лайно, лайна багато. Скажімо, так, як-от вино, Лише смердить дедалі більше. Пишу про нього в цьому вірші. З лайна усі ми піднялися І повертаємось в лайно. Лайно воно! Мед робить бджілка, ми — лайно! Бо ми самі — таке ж лайно! Хай йому грець! Усе — лайно!

Настала мертва тиша.