— Ну як? — спитав нарешті Мереж.
— Я вражена, — чесно відповіла я.
Поет розквітнув.
— Я довго працював над цими двома рядками: «Ідуть часи — тече лайна ріка, в одне лайно не ввійдеш двічі». Довго працював, так, але ж воно того варте! — Мереж став для переконливості кивати головою.
— Як вірш називається? — поцікавився шукач.
— «Лайно».
— Угу… ну, правильно називається.
— Ти на що натякаєш? — Мереж увесь наїжачився.
Бурецвіт поглянув мені у вічі.
— Лірино, скажи йому правду. Чому ти не скажеш? Це ж лайно, а не вірш. Ти ж знаєш, ти не можеш думати інакше.
Я мовчки дивилася в його обличчя, добре знайоме обличчя з незнайомим жорстким, вимогливим виразом.
Я не знала, що мені казати.
— Це просто огидно і смішно, так? Ти ж любиш поезію, Лірино, так? Ти ж знаєш дуже добре, яка це тупість — те, що він зараз нам прочитав.
Не так уже я й люблю поезію. В іншому ж він правий. Але це жорстоко. «Нащо ти це робиш, Бурецвіте?» — хотілося б мені спитати.
— Ліринко, то скажи ти цьому недоумкові, що вірш тобі сподобався… — Мереж розгублено дивився на мене. Його геть приголомшило те, що відбувалося.
— Ну, по-перше, звідки ти знаєш, що я можу думати, а чого не можу… — почала я до Бурецвіта.
— Звідти, що ти не недоумкувата, звідти, що в тебе все нормально з головою, ось звідки! — різко випалив шукач.
— Слухай, не кричи на неї, йолопе! Якщо ти ні біса не розумієш у поезії, то не смерди тут!
— Що? Слухай, ти…
— Бурецвіте, будь ласкавий, опануй себе! — льодяним тоном промовила я.
— То ти не хочеш. Не хочеш це сказати. Лірино, скажи мені, будь ласка, — він понизив голос на останньому слові та промовив його благально, — чи сподобався тобі цей вірш?
Мабуть, я виглядала дуже ображеною.
— Бурецвіте…
— Ну?
— Нащо ти…
— Кажи.
— Ні, мені не сподобався цей вірш, — я випустила цю фразу в простір, як кулю собі в голову. Здавалося, це зізнання в страшних гріхах.
— Ну от, бачиш, як просто, — шукач посміхнувся. Так посміхається, мабуть, диявол, коли йому таланить виторгувати душу.
— Лірино! — обуренню творця не було меж. — Ти сказала, тобі не сподобався вірш?! Але… чому?
— Бо він — лайно! — радісно вигукнув Бурецвіт.
— Вибач, Мереже. Це… просто… не моє. Знаєш, що дівчата люблять. Кохання там, про файних хлопців, про квіточки. А ти все «лайно» та «лайно».
— Які там хлопці-квіточки, Лірино, не роби з себе дурепу, ніхто не повірить, — шукач явно святкував тріумф.
— Що ви в цьому розумієте? Що ви думаєте, ви розумієте?
Хто ви такі, щоб називати це лайном? Ти гадаєш, що в тебе вийшло би краще. Тобі так легко думати, бо ти нікому й не читав. Бо знав, як люди полюбляють називати все лайном!
— Вибач, друже, але у вірші сказано ясно: «Все лайно». Як усе, то й вірш твій теж. Чого ж ти сердишся?
— А, от воно що! То… то в мене такий талант, що ти відразу перейнявся моїми ідеями?
— Ні, тут ти правий, — вже без насмішки визнав Бурецвіт. — Тут ти мене спіймав. Я не перейнявся твоїми ідеями і не вважаю, що все лайно. А твій вірш лайном усе ж таки вважаю.
— Бо він не схожий на інші? Чи тому, що тобі приємно так думати? Що за надрозумні ваги в твоїй голові, аби ти знав, що це лайно?! Ти такий впевнений, ти вмієш правильно сортувати, так? Ти такий розумний, га, паскуднику? Це дуже вигідно, казати: «Це лайно»! Ніби нічого й не зробив, а почуваєшся просто переможцем! Кайф, кажи, кайф?
Мені хотілося провалитися крізь землю. Очі Мережа несамовито палали, він уже не знав, чому віддатися більше — справедливому гніву чи сліпій люті.
— А ти, розумнице! Чи я колись просив тебе мене хвалити?! Чи я колись казав: «Ліриночко, будь ласочка, скажи мені своє добре слівце, бо я ж помру без нього»?! Чи я тебе просив мені брехати?! Коли це було, га? Та мені начхати, чуєш, начхати, що ти думаєш!
Мереж скочив на ноги і швидко пішов у невідомому напрямку геть від нашого маленького табору.
13
— Мереже, стривай! Не будь дитиною, чуєш?! Куди ти зібрався серед ночі, га? Мереже, ну… — слова обривалися, бо через біг збивалося дихання. — Мереже, ну пробач нам! Чуєш?! Стривай!
Я намагалася встигнути за своїм учнем, втримати промінь ліхтарика, що тіпався у моїх руках, на його спині.
— Лірино, повернися! Не біжи в той бісів ліс, ти там загубишся! Стривай!
— Бурецвіте, сиди біля намету! — кинула я.
Жовтий промінь ліхтаря натрапив на дерева, серед яких уже важче було відшукати втікача.
— Мереже, зупинися, поговори зі мною! Чому ти не хочеш бігати полем?!
Мені довелося скинути швидкість, інакше я ризикувала влізти в якийсь кущ або наскочити на дерево.