Я механічно погладила Дивника, що влаштувався на моїх колінах. Мені спало на думку слушне питання.
— А… а це хто? — я вказала пальчиком на звіра.
— Гадки не маю, — відповіла Мрія. — Деяким, знаєте, не щастить.
— Тобто?
— Ну… можна на таке перетворитися.
— Що???
— Буває.
— Як це «буває»?
Мрія з войовничим виглядом ухопилася руками за стегна.
— А ви гадаєте, легко було виперти звідси стільки сімей, що не бажали жити в іншому місці?
— Ви…
— Я вже не контролюю прокляття. Принаймні не повністю.
— Ви хочете сказати, що це була людина? — я забрала тремтячу долоню з пухнастої голови Дивника і приголомшено вирячилася на нього.
— Не обов’язково, — заспокоїла Мрія. — Це міг бути песик або їжачок.
— Бурецвіте… — простогнала я, — то, може, це… Мереж?
Чи то мені здалося, чи то в очах шукача промайнула втіха.
— Може бути, може.
— Ну, це не так уже й важливо, — Мрія прагнула змінити тему, — мене непокоїть інше.
Я розвалилась у кріслі, ніби труп, вбитий із гвинтівки.
— Вас щось непокоїть? — перепитав Бурецвіт.
— Так. Як ви звідси виберетесь.
— Угу. Це ви правильно непокоїтесь. І як ми звідси виберемося?
— Ну… пішки.
— Пішки? Пішки далеченько, — стурбовано заперечив шукач.
— Ну, а як? Транспорту ніякого нема.
— Лю-юди! Лю-юдоньки! Що ви зі мною робите, щоб вам повилазило. Хто-небудь! Якщо не відгукнетесь, я… я за себе не відповідаю! Я… я вчиню суїцид!
— Мереже! — зраділо відгукнулася я, вистрибнула з крісла і вилетіла у прочинені парадні двері.
— Мереже!
Вкритий багнюкою, з хаосом на голові, мій учень, похитуючись, плентався широкою вулицею.
— Лірино! У мене був поганий день. І погана ніч. Я помираю… Де ви були? Де всі?! Що тут відбувається?! Якщо я здохну тут, ніхто мене не згадає! Я ще нічого не встиг зробити, Лірино! Жодного бісового шедевра на моєму рахунку, розумієш?! Мені ще рано здихати!
Я підбігла до Мережа, швидко його оглянула, чи цілий.
— Де всі, тут усі вимерли, Лірино? Ти в порядку?! — він вчепився мені в плечі і почав щосили трусити.
— Т-т-так, усе д-д-добре. Прип-пини!
— Точно?
Мереж смикнув мене ще дужче.
— Так.
Він різко забрав руки.
— А от зі мною не все добре, щоб ти знала, зі мною все зовсім не добре, взагалі-то…
Що ж, теоретично другий крок зроблено. Мабуть, зараз, поки я не чую, Мрія говорить Бурецвітові те, сенсу чого й не дуже розуміє, а він тим паче не розуміє того, чого ніхто не має знати крім них. Другий крок зроблено. Треба лише вибратися звідси тепер.
— О, Мереже, ти живий! — гукнув Бурецвіт з порога. — І чого це ти живий?
— У вас є їжа і вода?
— Вода є, заходь до хати, — сказала я.
Мереж із шаленою швидкістю промчав повз Бурецвіта у вітальню. І з іще більшою промчав за кілька секунд назад, що супроводжувалося диким лементом.
— Там страхіття! Там два страхіття, одне маленьке і одне велике!
— Вибач! Вибач, що не попередила. Це Дивник і Мрія, вони наші друзі.
— Щ-що?…
— Звикай, — знизав плечима шукач.
— Хіба це життя? — простогнав Мереж.
«Треба тільки вибратися звідси», — крутилося в моїй голові. Я витягла з кишені штанів маленьку чорну блискучу кульку. Варто, не варто? А що лишається?
До того ж мене з’їдала цікавість.
Три рази підкинути вверх і зловити. Четвертий ловити не треба. Ось так, кулька покотилася по землі.
20
— Їжа! Моя солодка, моя єдина!
Мереж із неповторним виразом обличчя відкривав ножем консерви. Я, поки там що, хрумкала огірка, і мені все на світі було байдуже окрім того, як набити грішний шлунок.
— Боже, ти таки дав нам їжу. Ти гуманіст, Господи, я тебе поважаю, — твердив Мереж.
Бурецвіт поруч зі мною давився сухарями.
Потім були тиша і швидкий рух щелеп. Довго, довго ніхто нічого не казав.
— Усі видатні люди страждали, — ніби принагідно мовив Мереж. — Тільки цей смак у роті, тільки цей шмат у шлунку, все моє єство — лише стравохід. Ніхто не має права відмовлятися від їжі, щоби схуднути. Ніхто не має права викидати несмачний хот-дог у смітник. Це — блюзнірство. Це — аморально. Ми забули заповіти предків — їж, що маєш, і на майбутнє припасай, ніколи не залишайся голодним… Голодували також… — вів далі щось до себе Мереж. — У них завжди ще не складалось особисте життя.
Дивник зарився з головою в якусь торбу з ласощами і не висувався. Назовні лише розгойдувався його довгий хвіст.
Час від часу він закручувався у спіраль, ніби звір був в екстазі.