Він усміхнувся.
— Тоді чому цей чоловік думає інакше?
— Йому теж важко. Ти хочеш забрати квітку, до якої він прив’язався. І, може, 24 роки в заповіднику здатні зіпсувати характер.
— Усе це так важко, Лірино. Ще й у Перлу я маю закохатися…
А вона така мила… з усіма!
— Ревнуєш?
— Та не те щоб, просто… просто…
Він потер лоба.
— Що?
— Мені здається, я нічого для неї не вартий.
«Якщо я ще раз скажу «це не так», це буде тупо звучати», — подумала я і промовчала.
— Знаєш, — провадив він, притиснувшись потилицею до дверей і дивлячись на мене з якимсь тривожним виразом, — мені важко дається це останнє завдання. Так ніби русалки весь час виставляли мене кретином перед усіма і от нарешті вирішили виставити кретином перед самим собою. Вони показували, чого в мені забагато, а чого замало. А зараз я сам відчуваю, що щось не так. Я відчуваю, мені чогось бракує… зараз… чогось справжнього…
— Бурецвіте, — сказала я. — Я теж туди хочу.
Декілька секунд він розгублено кліпав очима, після цього швидко піднявся й відступив від дверей.
— Вибач, вибач… я просто… справді йолоп.
— Дякую.
— Лірино, — сказав він, коли я вже зайшла до ванної кімнати. — Я…
— Що?
— Я… я… певно, тобі треба йти.
Я кивнула, причинила двері та повернула замок.
— Бурецвіте!
— Так!
— Не стій під дверима, будь ласка.
— Звісно…
Я почула, як віддаляються його кроки. Раптом він передумав і повернувся.
— Якщо в тебе не такий кепський настрій і ти не прагнеш бути в темряві, то там праворуч є вимикач.
— Дякую.
Я ввімкнула світло та оглянула вбиральню.
— Бурецвіте…
— Так, так, я йду…
У коридорі знову почулися його стихаючі кроки.
7
Я сиділа й намагалася перешити на себе штани, які мені позичив Тенто. Голку та нитки Перла випросила в Садівника. Оскільки шию я так само добре, як і готую, справа просувалася нешвидко.
— А Бурецвіт — непоганий варіант, — сказала Перла. — Якщо він отримає орхідею, то буде великим чоловіком.
Та захвату в її голосі не було.
— Перло, поговори з Садівником.
— Про що?
Вона сиділа на своїй ще не прибраній постелі та споглядала мої вправи з рукоділля. Ми провели ніч у будинку Садівника, той відвів нам дві кімнати, чи, краще сказати, чарунки, максимально віддалені одна від одної.
— Переконай його віддати шукачеві орхідею, — стенула я плечима. — Чи хоча б залишити нас тут ще на якийсь час.
— Але як я можу його у чомусь переконувати? Я ж не знаю всіх цих подробиць. Я взагалі не тямлю, що відбувається. Та він і не сприймає мене серйозно. Ти — провідник, ти маєш поговорити з ним. Ти в темі.
— Жартуєш, він ненавидить мене.
По суті, спали ми у великому коридорі, який з одного боку розширювався у загальну залу, а з іншого мав вихід на вулицю.
Прочинені двері вели до напівкруглої веранди. Зараз на ній з’явився Тенто.
— Доброго ранку ще раз, — сказав він. — Я приніс вам квіти.
— Як це мило, — зраділа Перла.
Він із посмішкою пройшов усередину і передав їй один із букетів, а тоді став невпевнено наближатися до мене.
— Це тобі, — сказав він, простягаючи квіти.
— Росли собі й росли, нащо ти зірвав їх?
— Щоб зробити вам приємне.
— Дякую, — прохолодно сказала я. — Поклади їх на столик.
— Ти ще гніваєшся на мене, прекрасна діво?
— Так, шляхетний Тенто, тобто, не шляхетний Тенто.
Шляхетним треба бути до кінця.
— Але ж я приніс свої вибачення і свої штани.
— Це виправляє ситуацію, але не повністю.
Він сів поруч із Перлою на її ліжко й зітхнув. Я продовжувала порпатися зі штаньми.
— Ти не знаєш, як мені тут, — зітхнув він іще раз.
— Хіба ти не можеш залишити заповідник? — спитала я.
— Можу, але я не знаю, що робити за його межами. Правда, в мене гарне волосся?
— Так, у тебе гарне волосся, Тенто. А як ви взагалі живете, де ваші жінки?
— Вони… — він махнув рукою. — Вони в іншому кінці заповідника, удають із себе амазонок.
— Справді? — зацікавилася Перла.
— Так. Ми рідко бачимося. Раз на кілька місяців вони приїжджають сюди, захоплюють і ґвалтують чоловіків. Але мені ця процедура видається занадто брутальною, тому я завжди переховуюся в горах.
— О, Боже, це справді брутально, — промовила вражена Перла. — Бідний Тенто!
— Оу… а Садівника вони теж ґвалтують? — поцікавилася я.
— Ні, що ти, хто посміє, це ж наш шеф.
— І що, його ніхто не ґвалтує?
— Кхе-кхе!
Від несподіванки я вколола собі палець. Садівник стояв на порозі, а за спиною в нього висіли чотири наші рюкзаки, по два на кожному плечі.