— Доброго ранку, панянки. Як спалося?
— Дякую, добре, — відізвалася Перла.
— Власне, це ваше майно?
Він зайшов і звалив рюкзаки на підлогу.
— Так, дякую, — я підскочила, схопила свій рюкзак і з полегшенням витягла з нього запасні шорти.
— Ну от, тепер можеш не розгулювати в самих ведмедиках, — сказав Садівник.
— Дякую… Тенто, вибач, що зіпсувала тобі штани.
— Та нічого, — усміхнувся він.
Звичайно, це добре, що Садівник приніс наші речі, але, судячи з усього, натяк був на те, щоб ми забиралися. Я багатозначно глянула на Перлу та зробила рух головою у напрямку Садівника.
Вона стисла губи.
Садівник іще раз прокашлявся.
— Лірино… — раптом сказав він.
— Так?
— Нам треба поговорити. Наодинці.
— Звичайно.
Він кивнув.
— Я буду надворі, — з цими словами Садівник вийшов.
8
— Ну, як вам тут, у заповіднику? — спитав він.
Ми йшли лісовою стежкою повз покручені стовбури невисоких дерев. Після його запитання я стала роззиратися.
— Я воліла б опинитися тут за інших обставин.
— А що не так? — здивувався він. — Обставини вельми романтичні.
— Так, — усміхнулася я. — Але коли нервуєшся, то не помічаєш краси навколишнього світу.
— То не нервуйся.
Я зупинилася й поглянула на нього. Він пройшов кілька кроків уперед, потім озирнувся.
— Як же мені не нервуватися, — сказала я. — Нас ледь не вбили вчора.
— Але сьогодні тебе ніхто не вбиває.
Я обвела поглядом ліс.
— Так, тут гарно.
Тіньслів кивнув. Ми пішли далі.
— То ви… бачили мою родину? — спитав він, ніби про щось несуттєве.
— Так, вашу доньку та сестер.
— Ну, і як вони?
— Ну, чесно кажучи, ваші сестри не дуже мені сподобалися, хоча я, певно, просто замало їх знаю. А ваша донька доволі приємна. Дівчина така… з характером.
Він усміхнувся.
— Живуть ніби непогано, — провадила я. — На вигляд здорові.
Дорогу нам перепинив повалений стовбур. Садівник вліз на нього і подав мені руку.
— А Мирона?
— Це хто?
Він всівся.
— Старша сестра моя. Вона хворіла сильно.
— Ми бачили лишень Листину та Славу.
— Значить, умерла, — зітхнув він.
Я присіла поруч на стовбурі.
— Може, вона була в лікарні чи ще десь.
— Та ні, напевно, що вмерла. А як виглядає моя дочка?
— На вас схожа… трохи. Очима. Волосся в неї довге, пишне. Статна така, гарна дівчина. Вона, до речі, дуже цікавилася, коли ви повернетеся додому.
— Нема вже сенсу повертатися, — махнув він рукою. — Їм там без мене непогано, та й мені тут добре.
— Але ж у вас тут нікого нема.
— У мене є орхідея.
— Але ж це лише квітка.
— Але ж вона жива.
— Але ж вона не ваша.
Він сердито глянув на мене.
— Хоч як би добре ви за нею доглядали… вона ніколи не буде вашою, бо належить іншій людині. Ці 24 роки — це ж була жертва, принесена заради того, щоб ваш рід звільнився від прокляття. І тепер час повернутися до власного життя.
— Мені нема до чого повертатися, — сказав він, спідлоба оглядаючи навколишні дерева.
— Чому ж нема? А ваша родина?
— Сестри вже, певно, не пам’ятають, як я виглядаю. А дочка вже доросла і чудово обійдеться без мене. Поки вона була маленька, їй потрібен був батько. А тепер вона може лише спитати, де я весь цей час вештався.
— Але вона знає де і знає чому. І хоче, щоб ви повернулися, — заперечила я.
Він похитав головою.
— А що я там робитиму? У мене нема професії. Моя професія — лісник. Колись учився на архітектора, але не довчився… та й хисту не було. Бачила, яку я тут звів халабуду?
Повернутися до свого життя… А чи було моє життя? Тоді ще нічого не встиг, а зараз уже нічого не встигну.
— Чому так песимістично? Ці роки теж не минули дарма.
Ви ж Садівник! Садівників усі на руках носять!
— А що з того, що мене на руках носитимуть? Що я робитиму далі? Що зі мною буде далі?
— Ну, звідки я знаю, — зітхнула я, — що далі. Там видно буде.
Садівник впав у роздуми і ніби не помічав моєї присутності.
— То ми можемо залишитися ще на трохи? — обережно спитала я.
— Так, — відгукнувся він.
— Ну, я піду.
Він кивнув. Я тихенько піднялася, зістрибнула зі стовбура і почала пробиратися назад.
9
Виявилося, що стежка була не одна. Їх було кілька, і вони зрадницьки перетиналися. Я переходила з однієї на іншу, сподіваючись вийти до Садівникового будинку.