— А як же зарадити лихові? — запитав Живчик.
Помагай-біда стенув плечима і повернув голову.
— Про це питати треба не в мене. — Птах бликнув на нього скоса своїм пурпуровим оком. — Що ж, — сказав він, — ось і кінець моєї історії. А тепер ти мене випустиш?
Живчик провинно закліпав очима.
— Певна річ, — відказав він і видобув ножа з рукава. Він знову заходився крутити вузьким лезом у замковій шпарі. Почулося тихе клацання. Замкова дужка відскочила! Живчик розчепив висячий замок і одхилив дверцята.
— А бодай тобі! — долинув лютий лемент. — А казав, на тебе можна покластися! Бий тебе відкрите небо! Як по-твоєму, що ти тут робиш?
Живчик обкрутився на місці й закляк із жаху. То був М’яло-Ряснопіт — він урешті повернувся удвох із ветеринаром і, мов скажений, напосівся на Живчика.
— Я не можу… — почулося бідкання помагай-біди. — Допоможи мені, Живчику.
Живчик обернувся. Птахові пощастило вивільнити з клітки голову та одне крило, але друге застрягло, не даючи йому пропхатися крізь тісні дверцята.
— Лізь назад і спробуй ще раз, — порадив Живчик.
Помагай-біда послухався, згорнув крила і знову виткнув голову назовні. М’яло-Ряснопіт із замашним дубцем у руці був уже майже поруч. Живчик простяг руки догори й, обхопивши безталанне створіння за шию та плечі, обережно потяг до себе. М’яло-Ряснопіт замахнувся дубцем. Помагай-біда відчайдушно відштовхувався лапами від жердки.
— Хутчій! — розпачливо підганяв Живчик.
— Ще трішки… — Помагай-біда натужився. — Я… виборсався!
Птах махнув крильми для спроби — раз-другий — а тоді відштовхнувся від краю клітки і злинув у небо: видно, ув’язнення не заподіяло літунові жодної шкоди.
Настав час і Живчикові брати ноги на плечі. Він крутнувся на підборах і дременув неоглядки вздовж заповненої юрбами вулиці. Дубець М’яла-Ряснопота тільки черкнув його по плечу. Якби хлопець затримався бодай на мить, він молоснув би його по черепу.
Живчик мчав дедалі прудкіше, продираючись крізь тичби, розпихаючи ліктями ґав на своєму шляху. Позад нього верещав як недорізаний хижий М’яло-Ряснопіт.
— Злодіяка! Плюгавець! Покидьок! — ревів він. — Держіть його!
Живчик пірнув у тісний завулок. Лемент став завмирати, але хлоп’як гнав далі — ще шпаркіше, ніж досі. Промчавши стрілою повз крамниці лихварів, клініки зубодерів, голярні та заїзди, він круто звернув за ріг — і з розгону впав просто в обійми свого батька.
Захмарний Вовк несамовито затряс його за плечі.
— Живчику! — загорлав він. — А я шукаю тебе по всіх усюдах. Ми вже готові до відплиття. Де ти пропадав?
— Н-н-н… ніде, — затинаючись, пробелькотів Живчик, не в змозі витримати нестямний, пронизуватий погляд Захмарного Вовка.
Високо в небі, за батьковою спиною, Живчик постеріг помагай-біду — махаючи крильми проти сонця на спаді, птах линув геть від Нижнього міста і Санктафракса. Хлопець заздро зітхнув. Що з того, що птах зникав з очей — його страшні слова зоставалися з ним: «Хибне коло — ось що це таке. Якщо не вживати жодних заходів, усе полетить шкереберть — це лише питання часу».
Живчик запитав — цим разом уже в самого себе: «Але як зарадити лихові?»
Розділ третій
Гуки та шепоти
Тут панував присмерк. Тут, у лісі, завжди панував присмерк — а сонце повсякчас стояло на вечірньому прузі. А чи, навпаки, воно сходило? Важко сказати. У всякому разі, той, хто вступав до лісу, не міг з’ясувати це напевно. Більшість, проте, відчували, що золотава сутінь нашіптує марення про кінець, а не про почин.
Дерева, гінкі, величні й незмінно ряснолисті, колихалися під подмухами тиховію, що без угаву кружляв лісом. Як і решту все — траву, ґрунт, квіти, — їх огортала мантія прегарного пилу, блискучого й іскрявого, наче паморозь.
Але зимно тут не було. Аж ніяк. Легіт видавався ніжний і лагідний, а земля самохіть випромінювала заспокійливе світло; те світло струміло вгору, і все навкруги ледь пливло перед очима; кожен обрис убачався розмитим. Тому, хто потрапляв у Присмерковий ліс, ввижалося, ніби він — у підводному царстві.
Ніде не чути було пташиного щебету, ані комашиного шурхоту, ані звіриного рику: ніщо живе не мешкало у цьому лісі. Але той, хто має вуха, щоб слухати, окрім шепоту дерев, міг почути ще й голоси. То були найсправжнісінькі голоси — чиєсь бубоніння, чийсь белькіт, вряди-годи крики. Один із них озвався зовсім близько.