Коли остання книжка знову стояла на своєму місці, професор повернувся до бюрка. Він уже лагодився сісти, коли краєчком ока щось примітив. Щось украй небажане. Та саме в цю мить у двері постукали, і в студію впав Професор Темрявознавства.
— Нам треба побалакати, — оголосив він.
Професор Світлознавства не ворухнувся.
— Погляньте! — промовив він понуро.
— Що там таке?
— Он туди, — кинув він і показав на стіну. — Світло!
Професор Темрявознавства засміявся.
— Ви повинні бути задоволені. Як-не-як Світло — поле ваших студій та досліджень.
— Так само, як Темрява — ваших, — гарикнув Професор Світлознавства. — Або радше — відсутність світла. Але всьому своє місце. І темрява у душі вашого колишнього підопічного Вілнікса Помполніуса так само не на місці, як світло, що просмикується крізь шкалубину в моїй стіні. — Він обернувся і постукав по камінній ступці. — Погляньте на неї. Усе розпадається.
Професор Темрявознавства сумно зітхнув.
— Моя студія не в ліпшому стані, — поскаржився він.
Ставши Найвищим Академіком, Вілнікс найперше прибрав до рук розкішне приміщення школи з вивчення Світла і Темряви, а обох професорів з їхніми кафедрами перевів до напівзруйнованої Вежі Дощознавців. Вибух немилосердно понівечив саму її коробку. Щоразу, як ланцюга приковували до скелі, руйнація поглиблювалася. Остаточний розпад вежі був тільки питанням часу.
— Годі, так тривати більше не може! — заявив Професор Світлознавства. — Ось чому…
— Ось чому нам з вами треба побалакати, — устряв Професор Темрявознавства.
— Ось чому, — вів далі Професор Світлознавства, — я вже побалакав із деким про те, як можна зарадити лихові.
Професор Темрявознавства глянув на свого колегу зі змішаним почуттям захвату й обурення. Попри скрутні обставини, давнє суперництво між двома вченими не припинялося.
— З ким це ви встигли побалакати? — поцікавився він.
— З матінкою Товстобрюхперо, — почулось у відповідь.
— Матінка Товстобрюхперо! — Подивові Професора Темрявознавства не було меж. — Ця загребуща стара жінкоптиця? — Якщо їй добре заплатити, вона продасть свої власні яйця. Ви наповажне гадаєте, ніби їй можна довіряти?
— А чом би й ні? — відказав Професор Світлознавства. — Хай вона зі шкури вилузується, аби пошити нас у дурні. Наша зброя та, що ми про це ніколи не забуватимемо.
— Сюди, — запросив Сліч, рвучко зупиняючись біля хатини-розвалюхи. Він одімкнув двері і щез усередині. Його супровідник подався слідом за ним. Відтак зачинив двері і чекав, поки дрібногоблін поставить лампу і засвітить її.
— Слово честі! — здригнувся Сліч, обернувшись, коли бліде світло залило кімнату. — Ви, живолупи, справді криваво-червоні!
Тужень незграбно зачовгав по хаті.
— Маєш фракспил, абощо? — запитав він. — Якщо ні…
— Найкращий фракспил у всьому Нижньому місті, — запевнив його Сліч. — Потенційно.
— Потенційно?
— На чорному ринку я придбав трохи бурефраксу, — пояснив він. — Тобі треба буде розтовкти його, тільки й того!
Тужень незворушно пантрував на нього.
— Ти, бачу, маєш мене за штурпака, — озвався він нарешті. — Бурефракс вибухає, як його товкти. Це знає мала дитина. Єдиний, хто володіє його секретом, — це Його Високоможність Усеакадемзнайко…
— Тепер і я ним володію, — похвалився Сліч.
Він дістав із полиці ступку і поставив її на столика. Тоді витяг із внутрішньої кишені кулястий оксамитовий згорток, дбайливо розгорнув його і видобув блискучу, іскряву окрушину бурефраксу. Тримаючи її середульшим та великим пальцями, позаяк решти бракувало, Сліч м’яко опустив її у гніздо.
Тужня не полишали сумніви.
— І що ж це за секрет?
— Ось він, — відказав Сліч, добуваючи із-за пояса шкіряного капшука. Він розпустив зав’язку, щоб Тужень міг зазирнути досередини.
— Але що це? — запитав той.
— Порошок із кори сушняку, — змовницьким тоном розтлумачив Сліч. — Кращого, як цей, не купиш.
Тужень лячно позадкував. Хірургам Нижнього міста ця речовина правила за знеболювальний засіб.
— Від сушняку бурефракс дубне і знешкоджується, — пояснив Сліч. — Вибух, так би мовити, паралізується.
— Ти цього певний? — не вгавав Тужень.
— О, ради Неба! — нетерпляче вигукнув Сліч. — Чи ж не ти плакався мені, що тобі остобісіло марнувати всю свою кривавицю на питну воду? Чи не ти запевняв, що пішов би на все, аби тільки запопасти дещицю свого власного фракспилу? Сушняк спрацює, не я буду! — пообіцяв він, щедро насипаючи порошку в ступку. — Жодного вибуху не гримне, і ти, друже мій, матимеш фракспилу стільки, що стане тобі до гроба.