Тужень схвильовано термосив обереги у себе на шиї. Хоча його й мучили недобрі передчуття, дрібногоблінова пропозиція була надто спокуслива, щоб їй опиратися. Він заплатив сто монет, як вони й умовлялися, узяв товкача і замахнувся ним. Сліч надійно сховав гроші у кишеню і прожогом почухрав у далекий кут хатини, де скулився за металевою грубою.
— Ну, гати! — заволав він. — Порошок спрацює!
І Тужень з усього маху, стискаючи держака так цупко, як тільки дозволяли спітнілі руки, навально опустив товкача у ступку.
Від вибуху покрівлю хижі як вітром здуло. Тужнем пожбурило на далеку стіну, обернувши його на млинець.
Сліч виповз зі своєї криївки і зіп’явся на тремтячі ноги. Глипнув на мертве живолупове тіло.
— А може, й не спрацює, — скрушно зітхнув він.
Матінка Товстобрюхперо сиділа за столом під дверима таверни «Дуб-кривавник». Поруч на високому дзиґлику із м’яким сидінням умостився ночоблуд Форфікюль — нині її підручний. Обоє пильнували за буйною ватагою пияків, які почережно занурювали пивні кварти у корито з пінявим деревним пивом. Запільна броварня у підвалі була хоч і маленьким, але надійним джерелом зисків — надто у таку спекотну годину.
Двері розчахнулися, і всередину запхалося троє спілчан. Матінка Товстобрюхперо досадливо клацнула дзьобом.
— Добривечір панству, — привіталась вона, уникаючи їхніх колючих поглядів. Вона взяла три кварти з полиці позад себе і поставила на стіл. — Двадцять монет за кожну.
— І пийте, скільки душа забажає, — пояснив компанії передній спілчанин, завсідник «Дуба-кривавника». Правду я кажу, Матінко Товстобрюхперо?
Вона глянула на нього чортом.
— Звичайно, — буркнула вона. — Але не забувайте правил. — Вона кивнула на таблички, прицвяховані до стіни: «Не лихословити», «Не братися за чуби», «Не допиватися до ригачки».
— Нам можна про це й не нагадувати, — зауважив спілчанин і вручив їй золоту монету, удвічі вартнішу за названу суму.
— Решту залиш собі, люба пані, — підморгнув він.
Матінка Товстобрюхперо не підводила очей від каси.
— Красненько дякую, пане, — відрекла вона і з грюком засунула шухляду. Тільки потому, як спілчанин відвернувся, вона звела на нього очі. «Ах ти ж, червивий кавал волорожачого лайна!» — подумала вона злосливо.
— Ну-ну, тихіше, — стиха озвався Форфікюль, стрижучи своїми лапатими кажанячими вухами.
Матінка Товстобрюхперо крутнула головою і люто витріщилася на ночоблуда.
— Чув, абощо? — гримнула вона.
— Я чую геть усе, — відказав Форфікюль. — Кому це й знати, як не вам. Кожне слово, кожний шепіт, кожну гадку — на покару за мої гріхи.
Матінка Товстобрюхперо зневажливо реготнула. Пера навколо її шиї настовбурчились, жовті баньки спалахнули вогнем.
— Що й казати, гарна він цяця! — похмуро зронила вона, киваючи головою на стіл, де розташувалися спілчани. — Усі вони гарні. Зі своїм дженджуристим убранням, щедрими чайовими та вишуканими манерами. Волорожаче лайно — ось вони хто, всі до одного!
Форфікюль співчутливо притакнув. Йому зрозуміла була відраза господині до спілчан. Внаслідок їхньої домовленості з Вілніксом Помполніусом — виробництво ланцюгів навзамін за фракспил — їхнє панування на ринку питної води стало необмежене. І якби не її оборудки на чорному ринку з небесними піратами, Матінка Товстобрюхперо давним-давно б уже зруйнувалася.
— Ах, небесні пірати! — зітхнув Форфікюль. — Ці мандровані небесні небо-ни-опришки нікому не лижуть халяви! Що ми без них робили б?
— Що правда, то правда, — притакнула Матінка Товстобрюхперо і нашийне її оперення врешті опало і вигладилося. — Подейкують, ніби Захмарний Вовк зі своїми молодцями ось-ось має повернутися. Сподіваюся, йому й цим разом не забракне великодушності, і його виправа виявиться незгірш успішною, ніж він мене переконував. Інакше… — Зненацька в її пам’яті зринула недавня розмова із Професором Світлознавства, і тут її осяяло. — От хіба що тільки…
Форфікюль, який дослухався до її гадок, захихотів.
— Так чи так, а ви у виграші, правда?
Не встигла вона відповісти, як таверною раптом шалено струснуло, аж вона заходила ходором, наче від недалекого вибуху. Форфікюль затис вуха і заячав із болю.