— Спілчанський корабель уже за сто ступнів і не перестає наближатися, — оголосив Дозорець. Німа капітанова гра тривала. — П’ятдесят ступнів! Сорок…
На цих словах «Бурелов» ураз плигнув уперед. Екіпаж тріумфально заревів. Живчик, заточуючись, уже йшов чардаком, шепочучи палкі слова вдячності Небові. Корабель урятовано!
Потім озвався Захмарний Вовк.
— Щось тут не так! — спокійно промовив він.
— Не так? — подумав Живчик. — Що могло бути не так? Хіба, зрештою, вони не драпонули з контрабандним вантажем дерева? Він глянув крадькома назад. Справді, спілчанський корабель відстав від них уже на кілька миль!
— Вочевидячки щось не так, — повторив капітан. — Ми геть утратили підіймальну силу.
Живчик із жахом видивився на Захмарного Вовка. У животі в нього похололо. Що це, жарт? Невже Захмарний Вовк скористався з нагоди, аби по-батьківському подражнити його? Та досить було поглянути на капітанове мертвотно-бліде обличчя, на те, як він десь легше, десь дужче термосив, торгав і надавлював важелі, аби переконатися: жартами тут і не пахло!
— Це… це… трикл… триклята кормова гиря, — пробелькотів хлопець. — Її заклинило.
— Спілчанський корабель знову нас наздоганяє! — закричав Дозорець. — І, судячи із прапора, на його борту сам Спілчанський голова!
Захмарний Вовк обкрутився на місці.
— Вевеко! — почав був він, але відразу ж передумав. Не випадає такому дебеленю, такій туші, дертися по корабельному облавку. Так само, як і Темові Човноводу та Стоупові Рипучій Щелепі! А Дозорцеві, хоч би як він того хотів, просто забракне сили вивільнити величезну залізну гирю. Сліво Спліт підійшов би на всі сто, коли б не його боягузтво. А Камбаломорд, плескатоголовий гоблін, хоч і безстрашний у січі чи в хвилину якої іншої небезпеки, надто безмозкий, аби запам’ятати своє завдання.
— Краще вже я подбаю про це сам, — буркнув він.
Живчик підскочив до батька.
— Дозвольте мені, — попросився він. — Я впораюсь.
Захмарний Вовк оглянув його з голови до п’ят, щільно підібгавши губи.
— Ви ж бо маєте бути біля важелів, — провадив Живчик, — коли я вивільню гирю.
— Спілчанський корабель уже за двісті ступнів! — закричав Дозорець.
Захмарний Вовк похапливо кивнув головою.
— Гаразд, — сказав він. — Тільки ж дивись, щоб мені не довелося робити посадку.
— Цього не буде! — рішуче сказав Живчик, чимдуж поспішаючи на корму. Там він ухопився за линву і спустивсь по ній за леєр. Ген-ген долі проблиснула і хутко зникла з очей лісова зелень.
— Не дивися вниз! — пролунав застережний крик Тема Човновода.
Легше сказати, ніж зробити, промайнуло у Живчика в голові, коли він обережно спускався на линвах, які павутинням обсновували корабельний корпус. Що нижче він посувався опуклою поверхнею, — спроквола, виважуючи кожен свій рух, — то дужче перекидався на спину. Студений вітер несамовито шарпав його чуба, морозив пальці. Але йому вже було видно стернову гирю, намертво зашморгнуту просмоленою линвою.
Він усе ліз і ліз, шепочучи собі під ніс підбадьорливі слова:
— Ну, ще трішки. Трішечки-трішечки.
— Як ти? — долетів до Живчика батьків гук.
— Уже зовсім близько! — прокричав він у відповідь.
— Спілчанський корабель за сто ступнів і не перестає наближатися! — долинула Дозорцева найсвіжіша реляція.
Тремтячи від хвилювання, Живчик сягнув рукою вперед і насилу потяг за сплутану клубком линву. Гиря повинна виснути вільно. Аби тільки йому вдалося… Він обережно просунувся ще трохи вперед і згори надавив на здоровенний вузол п’яткою долоні. Раптом вузол подався, линва розплелася, гиря гойднулась і … о, Небо, зірвалася. Смертельний жах спаралізував Живчика, коли велетенське залізне кружало загуло вниз — до лісу, над яким ширяв «Бурелов».
— Що ти зробив?! — долинуло до його слуху, мов крізь вату.
То був голос Захмарного Вовка, і в ньому бриніла нестямна лють.
— Я… я… — почав Живчик.
Ураз повітряний корабель загойдався: він став жертвою шаленої кільової та бортової хитавиці, зовсім вийшовши із-під контролю. Живчикові залишалося тільки висіти сторч головою, уп’явшись у павутину линв. Що ж він порушив?
— Ти всього-на-всього відчепив стернову гирю! — заволав Захмарний Вовк. — Хай тобі абищо, Живчику! А я думав, у нас тільки один баран із калаталом — Камбаломорд!
Живчик затремтів під шквалом образ, тим дошкульніших, що на деякі з них він міг би відповісти зустрічними звинуваченнями. Пекучі сльози набігли йому на очі, сльози, яких не утреш, бо ще, чого доброго, зірвешся вниз. А втім, тужно подумав він, чи не краще просто відпустити руки і щезнути? Що може бути гіршого, ніж наражатися на батьківський гнів?