— Ти що, завзявся цілу ніч отут стояти і продавати витрішки? — нетерпляче рявкнув Захмарний Вовк, поминаючи свого сина. — Заходь усередину.
Коли він розчахнув двері — БУХ! — із зали вдарила хвиля несамовитої енергії. Жарота, гармидер, світло і задушна мішанка найтонших ароматів з найвідразливішим смородом… Живчик відсахнувся назад, оглушений, приголомшений. У «Дуб-кривавник» він зазирав не вперше, але щоразу, переступаючи поріг, дізнавав однаково сильного струсу.
Таверна нагадувала мініатюрну копію Нижнього міста, віддзеркалюючи його неймовірне розмаїття. Завсідниками «Дуба-кривавника» були плескатоголові й молотоголові гобліни, ельфи-дубовики, міські гноми, чорні й червоні пігмеї, тролі всіх видів та розмірів. Навідувалися сюди також спілчани і небесні пірати, ремісники і волоцюги, галасуни і забіяки, купці й крамарі… Коли Живчик зазирнув досередини крізь відчинені двері, йому здалося, ніби у Світокраї немає таких істот, племен чи ремесел, які не знайшли б собі місця в цій залі, де вирувало, кипіло і клекотіло бурхливе життя.
Ворітник-нетряк одразу впізнав Захмарного Вовка. Він оповістив їх, що Матінка Товстобрюхперо «десь тут» і махнув рукою у глиб зали. Не відстаючи ні на крок від Захмарного Вовка, коли той пропихався крізь натовп, Живчик намагався дорогою не змести додолу чиєїсь кварти. Плескатоголовці славилися запальністю і могли перерізати горлянку і за далеко меншу провину, ніж перекинутий кухоль деревного пива. У Живчика, якого тисли і годували товчениками у пітному, паркому морі тіл, промайнула думка, що, зрештою, кращу назву для таверни, ніж «Дуб-кривавник», важко вигадати.
Шинкарка стояла біля чорного ходу. При наближенні Захмарного Вовка, вона звела на нього очі.
— Матінко Товстобрюхперо, — звернувся до неї гість. — Сподіваюсь, я вас застав при доброму здоров’ї.
— Не нарікаю, — пролунала стримана відповідь.
Вона повернулася і вперла у Живчика запитальний погляд.
— Ага, — спохопився Захмарний Вовк. — Це Живчик, Матінко Товстобрюхперо. Він братиме участь у нашій зустрічі.
Живчик затремтів під лютим поглядом личини, що стояла перед ним. Звичайно, він бачив Матінку Товстобрюхперо і раніше, але тільки здалеку. Зблизька вона справляла приголомшливе враження, навівала жах.
Заввишки, як Захмарний Вовк, вона мала жовті очка-намистинки, гострого закандзюбленого дзьоба та кільце малинових пер навколо шиї. Її пазуристі пташині лапи також були оторочені пір’ям, а що шинкарка стояла, згорнувши їх на грудях, то здавалося, ніби вона кутається у шарлатово-помаранчеву шаль. Живчик спіймав себе на тому, що його починає брати цікавість: чи не оперене так само пишно і все її тіло під широченним жовтим платтям?
Зненацька Живчик усвідомив, що по праву руку від нього хтось хихотить. Він повернувся. Там, на високому дзиґлику з м’яким сидінням, сиділа вутла, ледь не прозора істота: її обличчя розтяглося в усмішці від одного кажанячого вуха до другого.
Матінка Товстобрюхперо звела пір’ясту брову і метнула на Живчика грізний погляд.
— Це Форфікюль, — пояснила вона і звернула некліпні очі на Захмарного Вовка. — Він теж буде присутній під час нашої коротенької розмови, — заявила вона капітанові.
Захмарний Вовк знизав плечима.
— Про мене, — відказав він, після чого додав, немовби Форфікюля тут не було й близько. — А це що за чудо-юдо? На вигляд чисто тобі якийсь замірок із виводку ельфа-дубовика.
Матінка Товстобрюхперо раптом щасливо клацнула дзьобом.
— Він мій маленький скарб, — прощебетала вона. — Правда ж, Форфі? Що ж, — звернулася вона до гостей. — Ходіть за мною. У затишній задній кімнаті балакати куди легше — ось побачите!
З цими словами вона повернулася на своїх пазуристих лапах і зникла у дверях. Захмарний Вовк і Живчик подалися за нею, а Форфікюль тюпав позаду.
Кімната була жарка і задушлива, стіни ослизли і відгонили гниллю. І, коли Живчик умостився за квадратовим столиком, його душу огортав чимраз дужчий неспокій. Ліворуч розташувався батько, праворуч — Матінка Товстобрюхперо, а навпроти, заплющившись і тріпочучи вухами, сидів Форфікюль. Живчик відчув пальцями, як хутро його камізельки ледь наїжачилося.
Матінка Товстобрюхперо поклала на стіл свої лускаті лапи, одну поверх одної, і всміхнулася до Захмарного Вовка.
— Так-так, — ґречно озвалася вона. — Ось ми й знову тут.