— Тобі кінець! — репетувала Матінка Товстобрюхперо. — Кінець! Ти розумієш? Я подбаю, щоб ноги твоєї більше не було на небесному кораблеві! Я…
Раптом почувся глухий стук. Матінка Товстобрюхперо заціпеніла. Двері відчинилися.
— Як? Це ви! — скрикнула вона.
— Вашмосць! — зачудовано вигукнув Захмарний Вовк і впав навколішки.
Живчик у замішанні пас очима новоприбулого. Він був дуже старий — старий як світ — із довгим білим волоссям і міцною патерицею в руці: коли хода вже непевна, треба ж чимось підпиратися! У своїх розтоптаних сандалях, безпалих рукавицях та латаній-перелатаній, вистріпаній мантії він мав не менш жалюгідний вигляд, ніж перший-ліпший дорожній вештанець. А все ж батько стояв перед ним навколішки.
Живчик обернувся до Форфікюля — може, той щось пояснить? — але ночоблуда поблизу вже не було. Він здерся на стола і настирливо шепотів щось на вухо Матінці Товстобрюхперо, прикриваючи рота блідою кощавою долонею. Що б Живчик віддав, аби знати, що їй говорено, та хоч як він напружував слух, до нього долітало тільки змовницьке «шу-шу-шу-шу»…
Живчик тяжко зітхнув, перевів погляд на батька і знову зітхнув. Коли раніше його розчарувала відповідь Захмарного Вовка на пропозицію Матінки Товстобрюхперо, то тепер він чув себе ураженим, бачучи батька ще й досі укляклого на колінах.
«Чи зведешся ти на ноги, щоб стати до бою?» — гірко запитував він себе. — «Чи надумав лишатися на колінах довіку?»
Розділ шостий
Скрид Пальцекрад
Перехід через Багнище виявився для Мім негадано тяжким. А якщо вже для голови родини дрібногоблінів подорож була важка, то для решти й поготів: її підопічні вибивалися з останніх сил. Із кожною хвилиною на душі в Мім дедалі дужче шкрябали кішки.
Скрид суворо звелів усім держатися купи, та що далі вони заглиблювалися в неозору тванисту пустку, то розпорошеніші ставали.
Мім тьопала болотом туди-сюди, обходячи довгу безладну вервечку так скоро, як дозволяло ґлеювате багно. Ні для кого не шкодуючи дорогою підбадьорливих слів, вона невтомно сновигала від молодят попереду до старого Тарпа у кінці хвоста і знов до молодят.
— Уже недалеко, — запевняла вона кожного. — Ще трохи — і ми на місці. — Гидомирний затхлий сопух Багнища чимраз дужче шибав у носа. — Забудьте, де ви оце зараз, і скупчіть думки на місці, куди ми йдемо, на місці, де всього вдосталь, і де на кожного чекає успіх, місці, де гоблінів шанують, а вулиці вимощені золотом.
Дрібногобліни блідо всміхалися до неї, але жодне з них не розімкнуло вуст. На це їм бракувало снаги. Навіть молодняк, що так бадьоро вирушав у путь, по-ягнячому цибаючи стежкою, — тепер ледве волочив ноги. Мім розуміла: першої-ліпшої хвилини її підопічні почнуть падати з ніг від утоми.
— Гей! — гукнула вона довготелесій постаті попереду. — Не женіть, мов той вітер.
Скрид обернувся.
— Ну, що там ще? — роздратовано гарикнув він.
Мім сягнистою ходою рушила до нього. Сонце, розпечене до білого жару, пражило немилосердно. Скрид чекав, узявши руки в боки і не спускаючи з неї кровожерного погляду.
— Нам треба відпочити, — пропихтіла вона.
Скрид оглянув її з голови до п’ят, а тоді зиркнув примруженим оком на сонце.
— Ми не зупиняємось аж до смерку, — оголосив він. — А потім цілу ніч відпочиваємо. Мандрівка поночі надто небезпечна: драговина, ядучі ями…
— Не кажучи вже про мордобрилів, риб-болотниць та білих ворон, — гостро урвала Мім. — Жодної з яких ми не зустріли досі.
Скрид випростався на весь зріст і, цілячи в неї носом, зневажливо глянув згори вниз.
— Перепрошую, — саркастично кинув він, — але я забрав собі в голову, ніби мене найнято за провідника, щоб уникнути небезпек. Якби знаття, що ви шукали їх…
Мім знічено спустила очі додолу.
— Даруйте, — вибачилась вона. — Просто… Бачте, дехто з нас вирішив, що йому нелегко за вами угнатися.
Скрид обкинув поглядом усю вервечку гоблінів за її спиною.
— Ви заплатили за дводенний перехід, — різко відказав він. — Бодай трохи забаритесь — і вам доведеться доплачувати.
— Але нам не нашкрябати більше ані гроша! — скрикнула Мім.
Скрид вишкірив зуби, чия жовть аж яріла, контрастуючи з його блідими, знекровленими губами.
— Я ж, здається, сказав, — кинув він, показуючи спину. — Вам доведеться доплачувати.
Упала темрява, звістуючи у згоді зі Скридовими словами завершення першого дня переходу. Скрид зупинився на острівцеві оголеної скельної породи і поставив ліхтаря долі.