— Який я радий, що ти дав згоду, — лагідно озвався він. — Зрештою не хотілося б доручати такий цінний вантаж якомусь шалапутові.
— Ви маєте на увазі бурефракс? — запитав Захмарний Вовк. — Цю речовину треба ще знайти.
— Ні, Квінтиніусе, не бурефракс! — зі сміхом відповів Професор. — Я кажу про себе, бо я вас супроводитиму. В одному спільному запрязі, озброєні вашою майстерністю та моїми знаннями, ми привеземо додому доволі бурефраксу, щоб раз і назавжди покласти край сьогоднішньому безумові ланцюгового виробництва.
Захмарний Вовк насупив брови.
— Але чи не запідозрить чого Вілнікс, коли пронюхає про це?
— А тут уже слово за нами, — втрутилася Матінка Товстобрюхперо, киваючи головою на ночоблуда. — Завтра вранці Форфікюль складе візиту до Санктафракса, щоб оголосити про трагічну і дочасну смерть Професора Світлознавства внаслідок нещасливого випадку.
— Бачу, ви вже все завбачили без мене, — зауважив Захмарний Вовк. — А все ж наостанок я маю зробити одне повідомлення.
Він повернувся до Живчика.
— Знаю, знаю, — засміявся той. — Але все буде гаразд. У цій виправі я вже шкоди не нароблю, їй-же-бо, ані найменшої!
— Ні, Живчику, нічого не поможе, — суворо мовив Захмарний Вовк. — Ти з нами не полетиш.
Живчикові заперло дух. Обличчя видовжилося, серце упало. Як батько міг таке сказати?!
— Але… але що ж я робитиму? Куди подамся? — заскиглив він.
— Не журися, Живчику, — почув він заспокійливий голос Матінки Товстобрюхперо. — Усе вже узгоджено. Ти зостаєшся зі мною.
— Ні, ні, ні, — замурмотав Живчик, насилу добираючи глузду в тому, що діялося. — Ви не можете так зі мною обійтися. Це нечесно…
— Живчику! — гримнув батько. — Заспокойся!
Але Живчик не міг бути спокійним.
— Ви мені просто не довіряєте, га? — закричав він. — Гадаєте, я недотепа? Гадаєте, з мене користі, як із цапа вовни…
— Ні, Живчику — урвав Захмарний Вовк. — Я не маю тебе за недотепу. І одного дня, хай буде на те призвіл Неба, ти станеш грізним капітаном небесних піратів — це для мене ясно, як Божий день. Але тим часом тобі бракує досвіду.
— А як я його наберуся, якщо ви залишаєте мене за бортом? — запитав Живчик. — Крім того, — палко провадив він, — у буреловстві не має ані крихти досвіду жодна жива душа. Навіть ви.
Але Захмарний Вовк не спіймався на гачок.
— Я ухвалив постанову, — твердо мовив він. — Ти можеш охоче на неї пристати або ж виголошувати гучні слова і бушувати, мов дитина. Але так чи інак ти не полетиш — і поставмо на цьому крапку.
Розділ восьмий
Відліт
— Розпускати вітрила? — здивувався Тем Човновод.
— Думка Камінного Штурмана.
— Але ж це чудова новина! — вигукнув Тем. — Гай-гай, три дні тому, після халепи з залізним деревом та втрати стернової гирі, я злякався не на жарт, що літати «Буреловові» вже зась! Але погляньте на нього тепер — як нова копійка! Так і рветься в небо! Зроду я ще не бачив, щоб мідь сяяла так сліпуче.
— Та й не тільки мідь, — устряв Стоуп Рипуча Щелепа. — А вітрила та линви? Не звернули уваги? А такелаж? Усе новісіньке і найвищої марки!
— А як наладнано систему гир! — докинув Дозорець. — Любо поглянути!
— Не інакше, на нас чекає щось надзвичайне, — зауважив Тем Човновод, задумливо погладжуючи бороду.
— Не треба бути мудрагелем, щоб до цього доглупатись, — шпигнув Стоуп Рипуча Щелепа. — От тільки, що воно — оте щось?
Тем похитав головою.
— Гадаю, кеп нам скаже, коли все вже буде цілком готове, — відповів він
— Та мабуть що, — погодився Стоуп Рипуча Щелепа. — Але якщо вже вирушати у плавбу, то краще просто зараз, під ослоною темряви.
— Навпаки, — заперечив Тем Човновод. — Треба виждати слушну хвилину, почекати бодай до ранку.
— Як? І відлетіти на очах у спілчанських патрулів? — визвірився на нього Стоуп Рипуча Щелепа. — Ума рішився, абощо?
— Я то не рішився, Стоупе, — відрубав Тем. — А натомість ти забув, що теперішній «Бурелов» завиграшки випередить кожне спілчанське судно, яке тільки їм стукне послати за нами.
— Воно то так, але… — не здавався Стоуп.
— І хоч би що там було, — не давав йому сказати слова Тем Човновод, — Багнище — підступне місце навіть ясної пори, не то що. Перелітати його поночі — суще божевілля. Чому? Бо там щокроку лопають ядучі ями — і в бурю ніде заякоритись. Не кажучи вже про те, що не добереш, де закінчується небо і починається земля. Пригадую, якось — під той час у мене ще й вус не засіявся — ми повернулися додому з…