Живчик хмикнув, але не переставав слухати.
— А все ж між звичайним заступництвом і заступництвом надмірним пролягає виразна межа, — зауважив він. — Адже рейс до Присмеркового лісу став би для тебе справжньою школою життя.
Живчик насурмонився.
— Але не стане, — буркнув він, скинувши кощаву Сплітову руку зі свого плеча і відвернувшись. — Може, ти залишив би мене врешті? — гарикнув він.
На мить у кутиках Сплітового рота затремтіла посмішка і зразу ж зникла.
— Паничу Живчику, — знову звернувся він до хлопця. — Я не заміряюся повертатися на «Бурелов» без вас. Як на мене, присуд Захмарного Вовка хибний. Звичайно, ви повинні супроводити нас у нашій мандрівці, — Спліт упритул наблизив своє обличчя до Живчикового. Його дихання було несвіже і відгонило кислощами. — Ми нишком проведемо вас на борт. Ви їхатимете зайцем унизу в Камбаломордовій каюті — жодна душа ніколи не запідозрить, що там хтось переховується.
Живчик слухав усе так само мовчки. Надто спокусливо це все звучало, щоб бути правдою. Він майже не сумнівався, що Захмарний Вовк урешті-решт його викриє. Ото буде халепа!
— Усе буде гаразд, ось побачите, — провадив Спліт гугнявим улесливим голосом. — У догідну хвилину я сам доповім Захмарному Вовкові про вашу присутність. Я переконаю його на інше. Змушу усвідомити свою помилку. Тільки довіртеся мені.
Живчик кивнув головою. Спліт стис його лікоть своїми цупкими кістлявими пальцями.
— Ну, тоді гайда! — сказав він. — Поки я не передумав.
Не все ладилось, як годилося б, на борту «Бурелова». Залога нервово тупцяла на місці, тимчасом як капітан, весь багровий із люті, снував туди-сюди по ютові.
Професор Світлознавства — уже споряджений у довгополий піратський каптан та парашутні крила — оповістив капітана, що Велика буря може схопитися «першої-ліпшої хвилини». Оповістив кілька годин тому. А небесний корабель іще й досі не віддав швартових!
Захмарний Вовк пристав, ухопився за леєр і заревів у ніч:
— Спліте, нужденна карикатуро на шолудивого небесного пса, де ти?
— Я до ваших послуг, кепе, — озвався знайомий голос.
Захмарний Вовк обкрутився на місці і побачив, як старшина-стерничий вилазить із кормового люку. Капітан не вірив своїм очам.
— Спліт! — пролопотів він. — Так ти тут?
— Я подумав, ви мене гукаєте! — безневинно повів старшина-стерничий.
— Я гукаю тебе вже три години, коли не більше! — розлютився Захмарний Вовк. — Де ти пропадав?
— У Камбаломорда, — відказав Спліт. — У нього на стопі запалилася рана. Нога загноїлась і вся розпухла. Бідолаха безперестанку марить.
Капітан рвучко втяг у себе повітря. От тобі й маєш! Знайшов стернового, так нова напасть: ще втратить свого найкращого вояка! У всіх боях Камбаломорд показував себе справжнім зухом-небо-ном, і Захмарному Вовкові навіть ліньки було пригадувати, скільки бойових рубців виніс той із них.
— А як Камбаломорд тепер? — запитав він.
— Я залишив його сонного, — відповів Спліт. — Маю в Небі надію, прокинеться знову козаком.
Захмарний Вовк кивнув головою. Вирушати до підступного Присмеркового лісу без Камбаломорда небезпечно. А проте з уваги на наближення Великої бурі доведеться йти на ризик.
Капітан звів голову.
— Усім на палубу! — скомандував він. — Важливе повідомлення.
Із роззявленими ротами слухали небесні пірати Захмарного Вовка, коли той у загальних рисах знайомив їх із планами.
— Лoви бурі! — побожно прошепотів Човновод.
— Присмерковий ліс, — здригнувся Дозорець.
Захмарний Вовк вів далі:
— І наша мета, як це велося здавна, — наповнити санктафракську скарбницю новими запасами бурефраксу.
— Бурефраксу! — з удаваним подивом вигукнув Сліво Спліт, приєднуючись до загального хору голосів.
— Авжеж, бурефраксу, — потвердив Захмарний Вовк. — Ось чому з нами летить Професор Світлознавства. Він знається на його властивостях. Він убезпечить нашу подорож із безцінним вантажем.
Спліт насупився. То ось хто цей новоприбулий! Ех, знати б йому раніше!
— Ну, а тепер, сучі небесні пси, — зикнув Захмарний Вовк, — гайда на місця! Зараз же віддаємо швартови!
Небесні пірати забігали туди-сюди, а Захмарний Вовк приступив до штурвала. — Віддати швартови! — крикнув він.
— Слухаюсь, віддати швартови! — відгукнувся Дозорець.
— Підняти дрек!
— Слухаюсь, підняти дрек!
— Підняти кітву!
І коли з допомогою корби важку кітву було піднято, «Бурелов» ураз підскочив, зриваючися з місця стоянки, і злинув у небо.