— Гайда, мій красеню! — прошепотів Захмарний Вовк до небесного корабля, який ставав дибки і погойдувався, відповідаючи на найменший доторк до важелів керування гирями та вітрилами. — Чи ба, який ти знову жвавий! Достоту, як тоді, коли тебе ще тільки збудовано. Пробач мені за ті всі виправи, коли я послуговувався тобою як звичайною баржею. Я не мав іншої ради. Але тепер, преславний мій ловцю бур, твій час наспів!
Коли зазоріло, «Бурелов» — на радість Тема Човновода та Стоупа Рипучої Щелепи, обох учорашніх сперечальників — уже велично, під усіма вітрилами, линув у небі, безперешкодно віддаляючись від Нижнього міста. Серпанкові рожеві та жовтожарі крила розгорталися віялом з того боку неба, де вставала світова зоря. Ще мить — і над овидом із правого борту вигулькнуло сонце. Червоне як жар, воно сповільна підбивалося вгору.
Захмарний Вовк досадливо зітхнув. Година видавалася безнадійно ясна. Що скоїлося з Великою бурею, яку обіцяли вітролови та хмарогляди і наближення якої підтвердив сам Професор Світлознавства?
І тут із горлянки в Дозорця, що чатував на спостережному пункті, вихопився пронизливий крик.
— Буря з лівого борту! — загорлав він.
Капітан обкрутився на підборах і вп’явся очима вдалину. Спершу він не догледів нічого незвичайного у безликій пітьмі зникомої ночі. Та ось блимнув спалах, потім другий. Короткі сліпучі зблиски у формі кружала, яке лишалось і потому, як блискавка гасла. Чорне на темно-синьому тлі. З кожною секундою воно розросталося.
Блискавка шварнула знову, і Захмарний Вовк побачив, що то не кружало, а радше куля — велетенська, іскрява і тріскотлива куля з електричної енергії, мороку та світла, і вона котиться, невтримно котиться по небу на них.
— Велика буря! — заволав він, заглушуючи виття дедалі буйнішого вітру. — Згорнути грот, задраяти люки, усім обв’язатися линвами для безпеки! Лови бурі розпочалися!
Розділ дев’ятий
На ловах бурі
Зайцювання на небеснім кораблі спершу здавалося непоганою ідеєю. Але тепер Живчик аж ніяк не був у цьому певний. Під час кільової хитавиці, коли «Бурелов» то піднімався, то опускався, хлопцеві вивертало всі нутрощі. Піт зрошував крижане чоло, сльози струменіли по розшарілих щоках.
Камбаломорд бридко захихотів.
— Що, млоїть у шлунку? — глумливо мовив він. — Непереливки, га?
Живчик тріпнув головою. Він почувався хворим не від польоту, а від того, що доводилося дихати одним із гобліном повітрям — теплим і смердючим. Жоден плескатоголовець не міг похвалитися чепурністю, а Камбаломорд смердів, як тхір. Він зроду ще не мився, його солом’яник був вологий і кальний, а кругом валялися, гниючи, м’ясні недоїдки, прихоплені в різний час із обіднього столу.
Затиснувши носа нашийною хусткою, Живчик глибоко втяг у себе повітря. Помалу нудота проходила, а з нею і жахливий дзвін у вухах. Він знову набрав у груди повітря.
Коли «Бурелов» мчав над сповненими руху бон-доками, досвітнім ринковим майданом і далі повз ливарні цехи та кузні, до Живчика долинав знайомий гук: гамір торгів, жартівливі голоси, свиняче кувікання, дзвін молотів, веселий гигіт, хоровий спів, глухий вибух — складна какофонія життя Нижнього міста, яке навіть такої ранкової пори вже кипіло в ключ.
Незабаром знайомі згуки, сповільна даленіючи, завмерли остаточно, і Живчик збагнув, що вони чи не залишили гамірне місто позаду і перетинають Багнище. Тепер можна було чути й голос самого «Бурелова» — рип та стугін такелажу, а також свист повітря, що обтікало корпус. Знизу долітали писк і шкряботіння щуроптахів, замешканих у надрах небесного корабля, а згори — коли натужити слух — ледь чутне бубоніння голосів.
— О, що б я віддав, аби бути з усіма там, на горішньому чардаку, — прошепотів Живчик.
— І наразитися на капітанів гнів? — прогарчав Камбаломорд. — Не думаю, що це розумно!
Живчик зітхнув. Авжеж, плескатоголовець має рацію. Захмарний Вовк напевняка живцем здер би з нього шкуру, викривши його непослух. А все ж залишатись у криївці під чардаком було мукою. Йому бракувало отого незрівнянного відчуття, коли вітер лоскоче твого чуба, коли ти вільно ширяєш у повітрі, тимчасом як унизу, наче закрутиста мапа, розгортаються пейзажі Світокраю, а над головою зяє неокраїй огром відкритого неба.
Упродовж усього дитинства, перебутого в Темнолісі, Живчик палко бажав знятися вгору над лісовою опоною і дослідити небесну вишину. Здавалося, вже тоді він відчував усією своєю істотою, що належить небові. І, можливо, неспроста. Зрештою і сам Захмарний Вовк не раз твердив, що небесне піратство треба мати «у крові» — і він, батько, саме з такої породи…