Зараз Живчикові чутно було, як капітан викрикує команди, і хлопець усміхався, уявляючи, як залога стрімголов кидається їх виконувати. Бо Захмарний Вовк правив на кораблі залізною рукою. Він був суворий, але справедливий, і — на його честь нехай буде сказано — «Бурелов» на чолі з ним зазнавав менше аварій, ніж будь-який інший корабель.
Проте саме його сувора справедливість і змушувала тепер Живчика ховатися в каюті плескатоголовця, почуваючись надто знервованим, аби з’явитися до капітана нагору без запрошення Сліво Спліта. Йому лишалося одне: чекати.
— Буря з правого борту, і вона насувається! — розітнувся пронизливий Дозорців крик. — Ще три хвилини — і нас затягне!
— Згорнути скайсель! — заревів Захмарний Вовк. — Перевірити всі кріплення!
Коли небесний корабель різко поклало на лівий борт, Живчик ухопився за головний пілерс і цупко за нього тримався. Він знав: хитавиця — тільки провість того, що на них чекало. Зазвичай щоразу, коли ураган наближався впритул, «Бурелов» знижувався, кидав кітву і, стоячи на приколі, перечікував негоду. Але не сьогодні!
Сьогодні небесний корабель зустріне буревій у небі. Маневруючи, він дедалі наближатиметься до нього, аж поки його втягне у зону пониженого тиску, утворювану вітром ураганної сили, і понесе з шаленою швидкістю. «Бурелов» летітиме чимраз швидше і, рухаючись колами, поволі наближатиметься до голови бурі. У слушний, на думку Захмарного Вовка, момент корабель почне навально обертатися і проткне вихорову оболонку.
Та саме цей момент і найнебезпечніший. Якщо «Бурелов» летітиме надто повільно, вихоровий потік його розіб’є. Якщо ж він рухатиметься надто швидко, завжди буде небезпека, що вони пронижуть бурю наскрізь, і, вигулькнувши з того боку, безпорадно проводжатимуть очима Велику бурю, яка далі гнатиметься вже без них. У кожному разі їхнім пошукам бурефраксу настане край.
Проте Живчик чув, що існує, — принаймні теоретично, — безпечний спосіб проникнути в зону затишшя всередині Великої бурі: утримувати небесний корабель під кутом у тридцять п’ять градусів до вихорового потоку. Та коли небесний корабель шарпнувся і ним почало крутити і вертіти, а Живчик уже готувався зустріти люту смерть, його вразили сміховинна малість і крихкість «Бурелова», несумісні з виконанням такого страховитого завдання, байдуже, який кут було б обрано!
— Пішла остання хвилина перед зіткненням, починається відлік секунд! — закричав Дозорець, заглушуючи дедалі ближчий рев бурі.
— Прибрати спінакер! — заволав Захмарний Вовк. — Дозорцеві негайно спуститися зі спостережного пункту!
Живчик ще ніколи не чув такої настирливості в голосі Захмарного Вовка. Цікаво, що змінило його тон, невже то Велика буря сповнила батька таким жахом і побожним трепетом? Ні, Живчик має все побачити навіч!
Спритно перебираючи руками по перечці, він почав просуватися до борту. І хоч у нижній частині цього корабельного закамарка не було жодного бортового ілюмінатора, шпари між гнутими дошками обшивки подекуди були доволі широкі, аби крізь них бачити. Світло, пробиваючись крізь ті клинцюваті щілини, рясно смугувало морок. Добувшись нарешті борту, Живчик укляк і припав до шпари. Під собою він угледів безбарвну пустку Багнища, простертого, куди не глянь. Біле болото, побрижене од вітру, вподібнювало пустку до безберегого океану. І, на довершення омани, там, серед брижів, мрів корабель.
— От тільки що не пливе, — пробуркотав Живчик, косячи оком на загублене вдалині розбите судно. — Та й навряд чи коли плистиме.
Коли «Бурелов» полинув далі, до Живчика дійшло, що корабель унизу не безлюдний. Там хтось був: висока, суха постать сварилася кулаком у небо. Безбарвна, як і все круг неї, вона майже зливалася з довкіллям. Живчик був би не добачив незнайомця взагалі, якби сліпуча блискавка дедалі ближчої бурі не осяяла кинджала, затиснутого у його руці.
Кому він посилав прокльони — бурі, запитував себе Живчик. Чи дивну знебарвлену прояву роз’юшив сам вигляд «Бурелова» у неї над головою?
За мить як вона, так і розбите судно згинули з очей. Сліпуча блискавиця на мент осяяла мерзосвітню плескатоголовцеву каюту. Повітря повнилося тріском і сичанням. Живчик насилу зіп’явся на ноги, зазирнув у вищу щілину і відсахнувся, коли різкий порив вітру обпалив йому очі. Він утер сльози рукавом і, примружившись, знову глянув крізь шкалубину в обшивці.