Коли кроки завмерли вдалині, Живчика пройняв циганський піт. Яким же бевзем мав він бути, щоб послухати отакого мерзотника! Стерничий замислював заколот і — наскільки Живчик зрозумів — намірявся використати сина проти батька, аби запевнити успіх своїх злочинних планів.
Тож-бо, перш ніж це сталося, він має будь-що-будь остерегти Захмарного Вовка, не боячись наразитися на батьків гнів.
Він ледь розплющив одне око і глипнув на лютого плескатоголовця. Атож, остерегти! Але як йому це зробити?
Розділ десятий
Зізнання
Незнайомий для Святого святих звук, чимось схожий на мугикання, відлунював від оздобленої золотом стелі світлиці. Звук був далеко не мелодійний, але, безперечно, радісний і безжурний.
Слуг — а тих, хто дбав про Святе святих та його поважного мешканця, не бракувало — було суворо зобов’язано підтримувати цілковиту тишу о будь-якій порі дня чи ночі. Тож музичити, байдуже, в якій формі — мугикання, співу чи свисту — означало наражати себе на гнів. Допіру тиждень тому старого Джарвіса, вірного слугу впродовж сорока з гаком термінів, застукали, коли той півголосом наспівував колисанку. (Недавно він став прапрадідом). І що ж? За часинку такої нерозважної втіхи його негайно звільнили!
Проте зараз світлицю виповнювало не служникове курникання. Згаданий звук вихоплювався з-поміж тонких губів та з носа картоплиною Найвищого санктафракського Академіка, бо Вілнікса Помполніуса аж розпирало незмірне самовдоволення!
— Гм-м-м, гм-м-м, гм-м-м. Пом-пом-пом-пом, — без угаву мугикав він, клопочучись у кімнаті. — Пом-пом-пом… — Він примовк і захихотів, коли в пам’яті зринули подробиці вчорашньої зустрічі. Він вечеряв із Сименоном Ксинтаксом — і ця учта виявилася для нього просто неоціненною!
Зазвичай Спілчанський голова був для Вілнікса далеко не тим, хто міг би претендувати на роль його улюбленого гостя. Із Найвищим Академіком він поводився, як неотесаний мужлай: голосно сьорбав юшку, жував із роззявленим ротом і гучно одригував після кожної страви. Але Вілнікс усе терпів: гріх було не скористатися з найслушнішої нагоди прихилити до себе Ксинтаксове серце. Адже без підтримки, яку він одержував від Спілки, влада вже давно вислизнула б йому з рук, хоч як би цупко він за неї тримався.
Цього разу Ксинтакс також їв і пив як не в себе. Отже Вілнікс не журився, ні! Навпаки, він вочевидячки заохочував обжерство спілчанського голови: навалював йому в тарілку ще і ще, без упину підливав Ксинтаксові в келих його улюбленого деревного пива. Зрештою, як полюбляла казати його бабуся: «Ситий чоловік розперезує язик». Язик Спілчанського голови почав «розперезуватися» за десертом. На той час, коли було подано сир із тонким сухим печивом, він уже практично все розбрехав!
«Матінка Товстобрюхперо — це така… така… бвуар-р-р-р… гик! Перепрошую! — Він примовк, щоб утерти рукавом рота. — Хто призвідця подорожі до Присмеркового лісу, вона чи не вона? З нею — Професор Світлознавства, а також один капітан небесних піратів… тьху, не згадаю імені… Так чи так, це все одне кодло. Вони… бвуар… кахи-кахи… Тьху, кашлюк! — Він загиготів. — Вони гадають повернутися з повними трюмами бурефраксу, — пояснив він, по-змовницькому притискаючи пальця до губів. — Це, звичайно, таємниця», — додав він.
«А як же ви про це дізналися?» — поцікавився Вілнікс Помполніус.
Ксинтакс значливо постукав пальцем себе по носі.
«Командувач у вивіді, — пробелькотав він і знову захихотів. — Чи то пак — вивідувач у команді. Спліт. Ось хто розповів нам про все. — Відтак він нахилився вперед, дружньо вхопив Вілнікса за рукав і, звівши очі догори, весело підморгнув йому. — На нас чекає казкове багатство.»
— Пом-пом-пом-пом, — знову замугикав Вілнікс на згадку про ці слова. Казкове багатство! Принаймні на одного з нас, подумав він, воно чекає.
Тут почувся шанобливий стук, і в дверях з’явилася патлата голова особистого Вілніксового служника — Мінуліса.
— З вашого дозволу, пане Найвищий Академіку, — оголосив він, — бранець готовий і жде, щоб ви приділили йому увагу.
— Ага, — кивнув головою Вілнікс і бридко осміхнувся. — Я зараз.
Коли Мінуліс зачинив за собою двері, Вілнікс весело затер руки.
— Спершу Ксинтакс розбовкує таємницю, а тепер ще й цей химерник Форфікюль сам пливе до наших рук, чи то пак — моїх, моїх, Вілніксе, до рук єдиного щасливця долі — Найвищого Академіка і ні до чиїх інших!
Сягнистою ходою він перейшов світлицю, зупинився перед люстром — новим люстром! — і глянув на своє відбиття. На відміну від попереднього, висячого, це люстро стояло прихилене до стіни. Так було надійніше, та й для ока далеко приємніше. Вілніксове відбиття всміхнулося йому.