Він одвернувся і вибрав щипці. Форфікюль затремтів із жаху, підслухавши і тепер докладно знаючи, щo Найвищий Академік збирається зробити з їхньою допомогою. Уявні тортури ставали дедалі лютіші, аж поки Форфікюль нарешті здався.
— Стійте! — заблагав він, і вуха його тріпотіли з муки.
Вілнікс обернувся, тримаючи щипці в одній руці і поплескуючи ними по долоні другої.
— Кажете, ельф-дубовик? — запитав він.
Форфікюль шморгнув носом.
— Угадали, я — ночоблуд, — зізнався він.
Вілнікс Помполніус кивнув головою.
— Це вже краще, — вирік він і додав, уже тільки подумки: «Відтепер мене цікавитиме правда і лише правда». Він замахав щипцями, уявляючи, як немилосердно гамселитимуть вони у металевий ковпак над кріслом. — Ви мене розумієте?
— Так, — просто відповів Форфікюль.
— Ну, то хто вас підіслав?
— Я прийшов своєю охотою, — миркнув Форфікюль.
Не кажучи ні слова, Вілнікс розгонисто ступнув до нього і різко гримнув у ковпак. Форфікюль завив із болю.
— Ні, ні, — заскімлив він.
— Тоді скажи хто? — рявкнув Вілнікс.
— Матінка Товстобрюхперо, — відповів Форфікюль. — Вона гадала, ви повинні знати: Професор був санктафракським академіком і таке інше. Він… він був у її таверні — в «Дубові-кривавнику» — коли його схопив грець. Ні сіло ні впало спіткнувся і — бух! Ми зробили все можливе, аби одволати його.
— І все ж ви зазнали невдачі, — здогадався Вілнікс.
— Так, на жаль, — відповів Форфікюль.
Вілнікс приплющив очі.
— І де ж тепер спочиває тіло незабутнього Професора? — поцікавився він.
— Я… м-м-м… себто з уваги на пекельну спеку і таке інше матінка Товстобрюхперо вирішила, що його слід чимхутчій поховати.
— Ви віддали землі санктафракського професора? — роззявив рота Вілнікс. — Чи ж ви не знаєте права кожного академіка нашого плавучого міста бути врочисто похованим у Каменесаду, де білі ворони залишать від нього лише жовті кості? Бо як інакше його дух злине у відкрите небо?
— Я… ми…
— Але врочистого погребу, певна річ, не буде, — провадив Вілнікс, лізучи головою просто Форфікюлеві в обличчя, поки блискуча ярмулка ледь торкнулася кінчика ночоблудового носа. — Бо Професор не мертвий. Він живий, чи не так?
— Ні-ні! — зойкнув Форфікюль. — Він мертвий!
Вілнікс рвійно випростався, підніс кліщі й з усього маху лупонув по металевому ковпаку.
— Брехня! Брехня! Брехня! Брехня! — залящав він у такт оглушливим, наче грім молота, ударам. — Усе більша, більша і більша брехня!
Після сьомого удару його рука безвільно впала.
— Отепер ви скажете мені правду! — промовив він.
Форфікюль не відповів. Хоча він бачив, як ворушаться його викривлені люттю губи, проте не чув жодного слова за гудом, гримотом та дзвоном, злитими у його бідній голові в один суцільний гук, в одну суцільну какофонію. Минуло кілька хвилин, перш ніж він знову міг розчути якийсь звук, та навіть тоді ляскучий гуркіт не вщухав остаточно, обертаючись у своєрідне звукове тло.
— Це ваш останній шанс! — ревнув Вілнікс.
Форфікюль спустив погляд додолу. На нього жаль було дивитися — так його тіпало. Між тендітними ночоблудами гуляла приказка: «Не чути на обидва вуха — ще гірше, ніж пуститись духу».
— Гаразд, — заскімлив він. — Розкажу вам усе, що знаю.
Так він і зробив. Він у всіх подробицях повідав Вілніксові про зустріч у задній кімнаті таверни «Дуб-кривавник». Про з’яву Професора Світлознавства та про те, як капітан небесних піратів упав перед ним навколішки. Про таємний план трійці. Про рішенець Професора Світлознавства товаришити небесним піратам у їхній виправі до Присмеркового лісу.
— Зрадливий пес, — сплюнув Вілнікс. — А цей капітан? — запитав він. — Як його звати?
— Захмарний Вовк, — випалив Форфікюль. — Щоправда, Професор Світлознавства звертався до нього не так.
— А як?
— Квінтиніус Вергінікс, — пролунала відповідь.
Вілнікс кивнув головою.
— Що ж, особа впливова, — задумливо промимрив він.
Хай і запізніле, зате повне ночоблудове зізнання виявилося збіса цікавим для Помполніуса. Воно не тільки потвердило його підозри щодо Професора Світлознавства — тепер він також знав, що минулої ночі Ксинтакс де в чому збрехав. Жодна душа не могла б забути імені Захмарного Вовка — капітан небесних піратів зажив голосної і заразом лихої слави. Спілчанський голова запевне і сам щось тишком-нишком замислював.
Вілнікс захихотів собі під ніс. Хіба мало інших амбітних спілчан нетямилося б від щастя, мавши змогу залагодити оборудку з Найвищим Академіком?