Тут «Бурелов» став дибки, мов бойовий зубощир-скрадайло, відтак різко гойднувся на лівий борт і опустився. Чуючи, як до горла підступає нудота, Живчик перекотився останні кілька вершків до нижніх приступок сходнів. Там він завагався і озирнувсь назад. Небесний корабель здибився вдруге, і тут розлягся голосний гуркіт: то Камбаломорд схибнувся і брязнув об долівку.
«Пора! — скомандував собі подумки Живчик. — Чеши звідси, поки не пізно!»
Він скочив на ноги, люто вхопився за дерев’яні бильця і подерся приступками сходнів з усією швидкістю, яку тільки дозволяли тремтячі ноги.
— Ой! — заревів Камбаломорд, усвідомивши, що сталося.
— Куди це тебе понесло?
Живчик не гаяв часу на відповідь.
— Хутчій! — розпачливо підганяв він себе. Хлопець уже сягнув середини сходнів, але люк над головою, здавалося, анітрохи не понижчав. — Хутчій!
Тим часом Камбаломорд устиг зіп’ястися на ноги, перескочив ґратки, якими була огороджена його лежалка, і стрімголов погнав до хлопця. Живчикові ще лишалося сім щаблів, а Камбаломорд уже опинився біля нижньої приступки. П’ять… чотири… Живчик відчував, як двигтять сходні під важкою ступою плескатоголовця, коли той квапливо дряпався за ним догори. Три… два…
— Ще трішечки, — бурмотів Живчик. — Ще один щабель — і …
Зненацька він відчув, як мозоляста рука плескатоголового гобліна спіймала його за кісточку.
— Ні! — заволав він, хвицаючи обома ногами.
Живчик попхнув тремтячими руками відкидну ляду люку і, шугнувши вгору, протисся крізь тісну дучку. Він упав навколішки край люку. Лопаточки Камбаломордових пальців з’явилися на обідцеві отвору. Живчик нахиливсь, ухопився за відкидну ляду і з усієї сили прибив її.
Розітнувся болісний рев. Пальці зникли з очей, і з-під люка долинув притлумлений згук: зірвавшися зі сходнів, Камбаломорд гепнув додолу.
Живчик таки доп’яв свого! Він утік! Проте хлопець і далі мався на бачності: плескатоголовець знову спинався вгору, тяжко гупаючи по приступках. Живчик — серце йому шалено калатало — засунув люк важкими прогоничами і для більшої певності пересунув із кутка на ляду здоровенне барило квашеного крайдорожника. Потім, зірвавшись на рівні, подався до ще одних сходнів — цим разом вони вели просто на горішній чардак. Та щойно він подряпався ними вгору, як за його спиною розляглося скажене гримання упереміж із несамовитими прокльонами.
— О Небо! Зроби так, щоб люк витримав, — молився Живчик. — Прошу тебе, благаю!
А на горішньому чардаку, і гадки не мавши про те, яка драма розгортається внизу, капітан і команда «Бурелова» безнастанно боролися, щоб утримувати небесний корабель на лету, поки велетенський кулястий згусток хмаровиння, тріскочучи і висяваючи сполохами, мчав по небу.
— Напнути корпусні линви! — загорлав Захмарний Вовк, коли Велика буря зі свистом погналася до Присмеркового лісу. Утримати «Бурелов» у самім її осерді було питанням життя і смерті. — Прибрати лісель. Розплутати кліверний такелаж!
Атмосфера була в буквальному розумінні наелектризована. Крихітні блакитні змійки, світні, лускітливі, опушували силует небесного корабля. Вони леліли, яскріли, танцювали скрізь — від бушприта до стернової гирі, від маківки щогли до корпусу. Вони грали на самих небесних піратах — на їхніх бородах, строях, пальцях і носаках; від такої іскрявої оправи усе тіло їм поколювало.
Тем Човновод саме повертав ганшпруг.
— Не можу сказати, щоб мені це надто подобалося, — буркнув він, коли блакитне світло заграло навколо його рук.
Стоуп Рипуча Щелепа, заклопотаний ремонтом скайселя, глянув на нього згори.
— Во-оу-но ні-оу-вечить мо-оу-ю ще-оу-лепу, — задихаючись, прохарамаркав він.
Тем вишкірив зуби.
— Не ба-оу-чу нічо-оу-го сміш-оу-ного! — скривився Стоуп.
— Коли ж мені смішно! — захихотів Тем Човновод, дивлячись на спідню щелепу свого товариша, яка безперестанку хляпала, мов її посів який біс.
Багато років тому Стоуп Рипуча Щелепа втратив свою спідню щелепу в лютій січі між кораблем небесних піратів, де він служив, та двома спілчанськими суднами. Жорстокий, лихої слави спілчанин на ім’я Улбус Пентефраксис підкрався до нього з бойовою сокирою і завдав скаженого удару, який, змінивши напрям, прийшовся йому нижче вуха.
Оклигавши, Стоуп змайстрував протеза з оцупка залізного дерева. І поки він не забував справно змащувати прогоничі, штучна щелепа слугувала йому незлецько — принаймні дотепер. Бо з моменту, коли «Бурелов» засягнув усередину Великої бурі, таємнича електрична сила змушувала її знов і знов широко роззявлятись і з гучним ляскотом захряскуватися — і загнуздати її Стоуп Рипуча Щелепа не годен був ніяким побитом.