— Візьми мій меч, — сказав він.
Живчик сягнув рукою. Його пальці злегка діткнулися батькової долоні.
— Ми ще побачимося, правда? — зашморгав він носом.
— Можеш не сумніватися, — відповів Захмарний Вовк. — Коли я налагоджу кермування і «Бурелов» знову стане слухняний, я вернуся по вас усіх. А тепер — гайда! — сказав він, різко переносячи увагу на вишикувані шерегами важелі гир та вітрил.
Сумно повернувшись, Живчик рушив до борту. Сягнувши зовнішніх поручнів, оглянувся і востаннє крадькома зиркнув на батька.
— У добрий час! — закричав він завивущому вітрюганові та й кинувся за облавок.
І зараз же заволав із жаху. Він каменем летів униз. Невже ушкодилися парашутні крила, коли Спліт турнув його в комору? І тепер їх заклинило? Мабуть, так воно й було. Крила не розгорталися.
— Тату! — зойкнув Живчик. — Та-ту-у-у-у!
Розділ дванадцятий
До Присмеркового лісу
Падаючи щоразу швидше, Живчик мусив міцно заплющитися. Якщо йому коли й був потрібен птах помагай-біда, що присягнув охороняти Живчика, — свідка свого народження з кокону, — то це зараз. Проте він падав і падав із небесної високості, а помагай-біда все не з’являвся.
Повітря, обтікаючи Живчика пругкими струменями, геть забивало дух. Він майже втратив надію на порятунок, коли почув голосне клацання. Механізм спрацював, крила розгорнулися і ш-шу-у-у-у-х! — шовкові пазухи надулися. Вітер підхопив Живчика і знову підкинув, розгойдуючи, мов осінній листок. Хлопець розплющив очі й спробував розпростатися. Йому ще ніколи не доводилось отак стрибати, а проте, коли він відкинув ноги назад, а руки послав уперед, як його навчали, то виявив, що вільно ширяє, утримуваний лише повітряними потоками.
— Лечу! — закричав Живчик у захваті, коли вітер підхопив і відкинув назад його чуб. — Я лечу-у-у-у!
Повітря круг нього гуло і гримало. Щось у небі діялося. Щось нове, таємниче. Блискавка, досі загніжджена у зовнішньому мурові хмар, зненацька почала викидати довгі тонкі нитки до центра Великої бурі. Вони танцювали і спіралилися і всі разом почали сплітатися у світну електричну кулю.
Живчик видивлявся на те все зачудованими очима.
— Ось воно! — схвильовано прошепотів він. — Скидається на те, що Велика буря готова розродитися одним надпотужним жмутом блискавиць.
Чуб йому став дуба, серце бентежно затрепетало.
— Це те, задля чого й городився весь город. Це те, на що ми прибули поглянути — народження бурефраксу!
Світляна куля розросталася, стаючи все більша й більша. Живчик поморщився. Від небесного вертепу не можна було відірвати очей і воднораз він їх сліпив. Довелося прищулитись, і тут Живчик помітив темну цятинку в осередді рожевувато-зеленого фосфоричного світіння.
— «Бурелов»! — завмер він.
Він знову прищулив очі. Сумнівів не лишалося. Небесний корабель перебував усередині світляної кулі, яка своєю чергою перебувала всередині Великої бурі. А в самому центрі цього всього стояв його батько, Захмарний Вовк — Квінтиніус Вергінікс, найкращий учень, що його будь-коли знала Лицарська Академія, — і все так само мужньо стернував «Буреловом»! Живчикове серце сповнилося гордощів.
Гук став голосніший і дзвінкіший, світло — яскравіше. Наелектризоване повітря немовби тремтіло в передчутті лиха.
Що ж із того всього вродить?
Раптом Живчик відчув, що повітря позад нього бурхає, нуртує і вихориться, звістуючи близькість хвостової частини Великої бурі. Ту ж мить його вдарило у спину і перекинуло догори ногами. Крила нап’ялися і затріщали, і Живчикові лишалося тільки одне: щосили триматися за них і молитись, аби їх не зірвало з плечей.
Сліпучі спалахи блискавиць у нього над головою спроквола згасали мірою того, як виснажувалася електрична сила хмар. Наїжачений Живчиків чуб нараз виляг. Уся енергія бурі скупчилася тепер в одній кульовій блискавці. Вона ширяла в повітрі, пульсуючи енергією, мигочучи світлом, ревучи з надміру життя.
Живчик затамував подих, не перестаючи сповільна ковзати вниз. Серце лунко калатало у грудях, долоні спітніли.
— Хай оборонить мене Небо! — лячно мурмотів він.
А тоді зненацька, як сніг на голову — бум!!! — із жахливим гуркотом та сліпучим спалахом світляна куля вибухнула.
Ударна хвиля прокотилася по небу. Живчик затремтів із жаху. Ще мить — і несамовитий подмух вітру знов перекинув його і пожбурив у зустрічне пасмо хмаровиння.
— А-а-а-а-а-а-а! — заволав він, коли ревучий вихор закружляв його у пекельній круговерті.