— Але ж вас тоді ще й на світі не було, — зауважив Живчик.
— Усі помагай-біди бачать одні й ті самі сни, сам знаєш, — відрік він. — І що знає один, знають усі. Та якщо ти думаєш раз у раз перебивати…
— Ні, ні, — замахав руками Живчик. — Даруйте мені ласкаво. Я більше не буду.
Помагай-біда сердито хмикнув.
— Гляди ж бо, шануйся.
Розділ другий
Розповідає помагай-біда
— Уявімо собі таку сцену, — почав птах помагай-біда. — Холодне, по-осінньому негодяне надвечір’я. Над Санктафраксом, над його вежами та шпилями, чиї обриси вирізняються проти багряного неба, зійшов місяць. Самітна постать виринає з дверей найпотворнішої вежі і чимчикує брукованим подвір’ям. Це учень Факультету Дощознавства. Його ім’я — Вілнікс Помполніус.
— Що? Вілнікс Помполніус? — вихопився Живчик. — Найвищий санктафракський Академік? — Хоч він зроду ще не бачив гоноровитого академіка, Вілніксова слава линула поперед нього.
— Власною персоною, — потвердив помагай-біда. — Багато хто з тих, що сягнули величі, походив із простолюду — так само й він насправді був гостривником ножів у Нижньому місті. Але Вілнікс Помполніус завжди відзначався безоглядним шанолюбством, а тієї ночі й поготів. Коли він, нагнувши голову проти вітру, поспішав до блискучих шпилів Школи Світлознавства і Темрявознавства, то подумки кував змову і плів інтриги.
Живчик здригнувся, а хутро його камізельки з волорожачої шкури загрозливо наїжачилося.
— Бачиш, — заходився пояснювати помагай-біда, — Вілнікс тішився прихильною — ба більше, поблажливою — увагою одного з наймогутніших тогочасних санктафракських учених — професора Темрявознавства. То саме він влаштував Вілнікса у Лицарську Академію і всіляко ним опікувався. А коли згодом свавільного Вілнікса виключили, саме він вибив йому місце на Факультеті Дощознавства, рятуючи молодика від остаточного вигнання із Санктафракса.
Помагай-біда перевів дух і продовжував розповідь.
— Одного разу, перебуваючи у захаращеному найдивовижнішими приладами професоровому кабінеті, Вілнікс театральним жестом помахав перед його очима шкляною мензуркою з якоюсь рідиною. «Кислотність дощів, які примандровують із-за Світокраю, дедалі зростає, — проголосив він. — Причина — щораз численніші вкраплення часточок кислотних туманів у дощинах. Гадаю, це могло б бути для вас цікаве», — лукаво додав він.
Для Професора Темрявознавства це було цікаве. Ба навіть дуже. Вкраплення часточок кислотних туманів могли звістувати наближення Великої бурі.
«Треба проконсультуватися з вітроловами та хмароглядами, — сказав він, — якщо Велика буря справді насувається, це відразу впало б їм у вічі. Блискуче спостереження, хлопче мій!».
Очі Вілніксові засяяли, серце тьохнуло. Справи йшли краще, ніж він сподівався. Намагаючись не збудити у Професора жодних підозр, він узявся промацувати ґрунт. «Велика буря? — запитав він безневинно. — Себто буде відряджено на пошуки бурефраксу якогось ученого Лицарської Академії?»
Професор ствердно кивнув головою. Потім поплескав долонею по розкладених на бюрку паперах. «І це, до речі, буде дуже вчасно, якщо виявиться, що ці всі цифри не брешуть, — зауважив він. — Санктафракс стоїть на великій скелі, а та ще й досі росте і зі збільшенням своїх розмірів стає чимраз плавучіша…» Голос його дедалі глухнув, аж нарешті зовсім завмер. Він розпачливо труснув головою.
Вілнікс пантрував за ним краєчком ока. «Тож вам доводиться збагачувати скарбницю бурефраксом, щоб опустити скелю вниз і… і…»
Професор енергійно кивнув головою. «І відновити рівновагу, — докінчив він і зітхнув. — Відтоді, як Лицар-Академік повернувся зі свіжим запасом бурефраксу, втекло багато води».
На Вілніксових губах заграла крива посмішка. «І якого ж лицаря мають послати цим разом?» — поцікавився учень.
Професор пирхнув. «Підопічного Професора Світлознавства. Квінтиніуса. — Він зсунув брови. — Квінтиніуса… Як це пак його прізвище?»
Вілнікс здригнувся. «Квінтиніус Вергінікс», — підказав він.
— Мій батько! — вигукнув Живчик, чий спокій умить розвіявся. — Я й гадки не мав, що він знав Найвищого Академіка! А також, що міг коли-небудь учитись у стінах Лицарської Академії… — Хлопець змовк, поринувши в задуму. — Виходить, я далеко не все знаю про його життя перед тим, як він став повітряним піратом, — додав він.
— Якби ти бодай на хвильку прикусив свого язика, — роздратувався помагай-біда, — то можливо…