Він усміхнувся.
— Чи ба, як вони блищать, — прошепотів він. — Чи ба, як вони яскріють. Чи ба, як вони ряхтять. Чи ба, як вони мерехтять! Чи ба, як вони лелі…
— Живчику! — заволав він знову. — Облиш! — та й давай ляскати себе по обличчю — один ляпас, другий, третій, четвертий. Він не переставав давати собі лящі, аж поки щоки розпашіли і їх почало нестерпно пекти. — Зосередься на найближчих намірах, — твердо сказав він собі. — Не давай волі думкам.
Гай-гай, легше сказати, ніж зробити: Присмерковий ліс заворожував і спокушав. Він шепотів, він озивався луною — він зваблював. Дедалі заглиблюючись у лісові нетрища, Живчик із жахом викрив, що глузд його міг завиграшки потьмаритись… покинути його… загубитись у далях, де ширяла уява.
— Ти Живчик, син Захмарного Вовка, капітана небесних піратів, — різко осмикнув він себе. — Велика буря закинула тебе у Присмерковий ліс. Ти шукаєш бурефраксу та екіпажу «Бурелова», шукаєш, як звідси вийти!
Поки він усвідомлюватиме ці очевидні істини, з ним усе буде гаразд. Але з кожним кроком усвідомлювати ставало важче. Здавалося, ліс змикається навкруги, вдирається у його чуття. Він насичував очі хисткими облудними видивами, вуха — лункими шепотами, а носа та рота — пахощами квітування і сопухом гниття.
Отак він собі дибав, верстаючи далі свою дорогу, аж це йому приверзлося, ніби він побачив, лишень мигцем, самим краєчком ока, як коло нього щось промайнуло. Він крадькома поглянув через плече і непорозуміло нахмурився. Там зяяла пустка.
— Але ж я міг би присягнути… — занепокоєно промурмотів Живчик.
Час від часу це повторювалося. Щось там, певна річ, було. Та хоч би як він рвучко обертався, а так ніщо йому в око і не впало.
— Мені це не подобається, — здригнувся Живчик. — Страшенно не подобається.
Нараз іззаду почувся тихесенький згук: чалап-чалап. Заскочений зненацька, Живчик і незчувся, як опинився знов у знайомій змалечку хижі лісових тролів. Спелда Деревохват, лісова трольчиха, що зростила його, як рідного сина, — поралася в хижі й — чалап-чалап — човгала личаками по мостинах. Спомин був такий виразний, такий трепетний! Він бачив, як у грубі палахкотять світлякові головешки і розрізняв у Спелдиному диханні запах квашеного крайдорожника.
— Ти — моя матір, — прошепотів він.
— А ти — Живчик, мій любий хлопчик, — прошепотіла вона у відповідь.
Живчик здригнувся на звук свого імені. Він уп’явся очима в мерехтливий морок попереду, намагаючися збагнути, що то за диво. Чи не зирять на нього звідти чиїсь очі, досить йому одвернути голову? І чи не починають там виблискувати якісь пазурі та ікла, тільки-но він перестає напружувати зір?
— Ти — Живчик, син Захмарного Вовка, — знову завів він. — Ти у Присмерковім лісі. Ти шукаєш своїх товаришів-кораблян і шукаєш, як звідси вийти! — Він зітхнув. — Як вийти із цього кошмару!
Тихий, рипучий, скреготливий звук виповнив йому голову. Звук тертя незмащеного металу об метал. Живчик усміхнувся. Був саме час вечері на борту «Бурелова», і всі небесні пірати сиділи на довгій лаві, жадібно глитаючи печених снігунів та земляблучне пюре. Стояла тиша, порушувана тільки монотонним рипом Стоупової щелепи із залізного дерева, коли той жував.
— Здається, серед нас завівся деревний щур, — кинув Тем Човновод і засміявся. — Чи не так, Живчику? Я кажу, здається…
Живчик скривився. Знову ця мана! Чого доброго, цей зрадливий ліс незабаром позбавить його останньої крихти глузду!
— Ти — Живчик, — сказав він непевно. — Ти у Присмерковому лісі. Ти шукаєш… шукаєш… шукаєш…
Раптом лівобіч від себе він почув звук, у якому непомильно впізнав тихе іржання зубощира-скрадайла. Живчик застогнав. Либонь, блукаючи, він окреслив велетенське коло. Виходить, ця вся ходня, намагання зібратися, здалися лише на те, аби повернутись назад, акурат на те місце, звідки він вийшов!
Він ретельно обстежував верхівки дерев, — чи нема там якого знаку, якого уламка небесного корабля — але не нагледів нічого. Розгублений і стривожений, Живчик пожував краєчок нашийної хустки. «Може, мені це тільки приверзлося, — промайнула думка. — Може…»
Панічний жах залізною рукою схопив Живчика за горло.
— Спо… спокійно, — сказав він собі. — Зосередься на тому, що в тебе попереду. Не озирайся. Ніщо тобі не загрожує.
— Спокійно, Болніксе. Ніщо тобі не загрожує, — прохрипів старечий голос.
Живчик рвучко підвів очі, напружив зір — і серце йому завмерло.
Розділ тринадцятий
Рудий лицар
Перед ним постав ще один лицар. Із голови до п’ят закутий у заржавілі обладунки, він сидів на зубощирові-скрадайлу. Коли верхівець повертався у сідлі, важкі металеві тарілки бряжчали і гримали, вимірювальні прилади клацали, а сполучні рурки тихесенько посвистували.