— Крупиночки-кровиночки! — прошепотів він. — Ось до яких послуг сверблять у мене руки.
Вілнікс Помполніус заверещав із болю і сів, наче його правцем виправило.
— Недоумок! — галаснув він.
— Тисяча, ба мільйон вибачень! — зойкнув Мінуліс. — Я схибив.
Вілнікс оглянув зраненого пальця і злизав краплину крові.
— Дарма, — вирік він і всміхнувся. — Зрештою від того, що трохи поболить, іще ніхто не вмирав.
— Авжеж, мосьпане, — палко погодився Мінуліс.
Вілнікс сперся спиною на отоманку і заплющив очі.
— Можеш продовжувати, — підохотив він.
— Гаразд, мосьпане. Дякую вам, мосьпане. Умент, мосьпане, — запапляв Мінуліс. — І будьте певні, мосьпане, більше цього не повториться.
— Дай Боже, — буркнув Вілнікс. — Багато хто вхопиться за нагоду стати особистим служником Найвищого санктафракського Академіка, якщо це місце раптом звільниться. Чи ясно я висловлююсь?
— Кришталево ясно, даруйте мені такий сміливий вислів, — чарівно усміхнувся Мінуліс.
Страх як обережно він знову підніс кощаву руку і взявся до урваного манікюру. Найвищий Академік любив обпилювати кінчики нігтів, аж поки ті стануть гострі, як голка. Після цього чухмарити ними спину було куди приємніше.
— Мінулісе, — озвався за якусь часину Вілнікс Помполніус, не розплющуючи очей. — Чи ти коли-небудь сниш?
— Лише, коли сплю, — відповів манікюрник.
— Блискуча відповідь, — зауважив Вілнікс. — Зразу видно, які ми з тобою різні.
Мінуліс мовчки пиляв далі: Найвищий Академік не любив, як його перебивали.
— А я сню тільки наяву. — Він розплющив очі. — Я снив про це все, — він обвів розкішно опоряджене Святе святих широким жестом вільної руки. — І подумати лишень! Усі мої мрії-сни збулися!
Мінуліс кивнув головою.
— Для Санктафракської ради справжнє щастя — мати своїм членом такого мудрого і поважаного вченого як Найвищий академік.
— Свята правда, — поблажливо згодився Вілнікс Помполніус. — Та ба, опинившись на вершині успіху, я враз порозгублював усі свої мрії-сни.
Мінуліс співчутливо поцмокав язиком.
Нараз Вілнікс сів і, по-змовницькому заскаливши око, нахилився до нього.
— Хочеш відкрию тобі маленьку таємницю? — прошепотів він. — Після вечері зі Спілчанським головою та невеличкої дружньої розмови з отією тварюкою ночоблудом я почав снити знов. Чарівні мрії-сни, — стиха провадив він. — Палкіші за всі попередні!
Глухий, зубожілий і безхатній, Форфікюль опустився так, що далі нікуди. Нікому не потрібний, а надто Матінці Товстобрюхперо, яка — він знав — тепер на нього і не глянула б, ночоблуд сидів скулиніг на благенькому килимку, голова в закривавлених бандажах, і спостерігав за добрими мешканцями Нижнього міста, що сновигали мимо, заледве ковзаючи по ньому поглядом.
— Подайте не минайте! — монотонно погукував він і бряжчав своєю олив’яною квартою. — Прошу дуже, порятуйте бідну душу, безталаннішу за вас самих!
Однак же його слова влітали у вуха не менш глухі, ніж його власні. По восьмигодинному старцюванні у кварті торохтів лише мідяний ґудзик, якого він сам укинув туди вранці. На спаді сонця Форфікюль уже лагодився залишити своє місце, коли нарешті хтось біля нього пристав.
— Подайте кілька дрібняків, — заквилив Форфікюль.
— Кілька дрібняків? — стиха перепитав новоприбулий. — Ходи зі мною, і я зроблю тебе таким багатирем, що з тобою не зрівняється жоден дукач!
Форфікюль мовчав як риба: він не чув жодного слова. Сліч — не мавши охоти випробовувати міць своїх голосників, повторюючи пропозицію — присів перед ним навпочіпки і потер палюхом одної руки об середульший палець другої. Форфікюль звів очі і прикипів ними до дрібногоблінових губів.
— Гроші, — вирік Сліч. — Багатство. Скарби. Гайда зі мною.
Якби Форфікюль потрапив чути Слічові думки — чи навіть голос тамтого — він одразу розпізнав би в ньому безчесного гобліна, винуватця загину сіромашного живолупа Тужня. Але Форфікюль не чув тепер ні того, ні того. Він, мов та дитина, узяв слова усміхненого гобліна на віру. Ночоблуд зіп’явся на ноги, запхав брудний клунок зі шматтям собі під пахву і дав себе повести геть.
Мабуть, відчай викликав у Форфікюля сліпоту анітрохи не меншу, аніж його глухота. Або ж він не хотів пригадувати баченого раніше. У всякому разі він не пригадав знайомої картини: хижі зі ступкою, товкачем та кристалом.