— Ваші в’язи, — прошепотів він. — Вони…
— Скручені, — докінчив Професор. — Знаю.
Він звів руки, обхопив ними з обох боків голову і цупив її вгору, аж поки зустрівся своїми очима з Живчиковими.
— А так ліпше? — запитав він і кволо всміхнувся.
Живчик кивнув головою. Та за мить Професор чхнув — дався узнаки пил — і те, що правило йому за голову, знову плюхнуло на груди. Живчик конвульсивно ковтнув слину, тамуючи хвилю раптової нудоти.
— Нам треба якось закріпити в’язи на місці, — сказав він і відвернувся, начебто для того, щоб пошукати якогось підходящого знаряддя, а насправді, щоб не бачити жахної картини — звислої Професорової голови. — Патик, — заклопотано промурмотів він. — Накласти шину, — і він пірнув у хащу.
За мить Живчик повернувся з довгою і незвично — як на вікодавні дерева Присмеркового лісу — рівною гілкою, відламаною з найближчого дерева.
— Це має зарадити. Якщо я накладу її на вашу спину, отак-от, і туго прив’яжу линвою, от… так-от. Готово.
Він одступив назад, щоб доскіпливим оком оглянути витвір своїх рук. Зі спини Професор мав вельми чудний вигляд: з його хребта немовби росло молоде деревце.
— А тепер — голова, — задріботів Живчик, виймаючи із кишені довгий бандаж. — Цього має вистачити. Ану ж поглянемо.
Професор, чиє підборіддя спочивало у нього на грудях, якомога вище зирнув спідлоба.
— Що ти надумав? — поцікавився він.
— Зараз побачите, — відповів Живчик. — Якщо ви знову підведете голову, я примоцую її до гілки на спині. Щоб не падала більше вперед.
— Щаслива ідея, — запалився Професор. — Він знову підвів голову і ніжно прихилив її до гілки.
Живчик кілька разів обвинув бандаж навколо професорової голови та тимчасового опертя, скріплюючи їх. Коли бандаж закінчився, він роздер його край на дві стальки і зав’язав їх подвійним вузлом. — Ну ось, — озвався він нарешті.
Професор прибрав руки. Голова трималася рівно. Із Живчикових грудей вихопилося полегшене зітхання.
— Блискучий взірець імпровізації — вигукнув Професор Світлознавства. — Мушу визнати Темові Човноводові рацію. Ти справді кмітливий хлопчина.
Живчик стенувся з подиву та захвату.
— Тем? — перепитав він. — То Тем зараз тут чи…? — Повітря, насичене примарним світлом, радісно замерехтіло і задзвеніло зловорожим сміхом. Серце Живчикові впало на думку, що його надія може не справдитися. — Чи ви з ним балакали на «Бурелові»? — докінчив він.
— Ні, ні, — відказав Професор. — Навряд чи на борту корабля ми перекинулися бодай словом. Ні, він тут, у Присмерковому лісі… — На Професоровім обличчі промайнув спантеличений вираз. — Ми були разом ще секунду тому. Ми… Я дивився на… — Він незграбно повернувся і пильно глянув на Живчика. — От лихо, не пригадаю, на що я дивився.
Живчик кивнув головою і неспокійно глипав на колихкі тіні довкруги.
— Це підступна місцина, — стиха промовив він. — Щось тут є… Чи хтось — а може, той хтось і не один. Я не знаю… Одне очевидне: я бачу обличчя і не потраплю зосередити на них увагу, чую голоси, але вони тихнуть, досить мені напружити слух.
— Ось вона, довгоочікувана нагода, — мрійливо протяг Професор, — нагода відповісти на відкриті питання. Довести бездоказові теореми…
— Звісно, — вів далі Живчик, високо скидаючи меча, затиснутого у панцерній жмені. — Якби натомість не було оцього… Меч нагадує мені, звідки я родом і що я за один. Залізна рукавиця — про те, яким я ніколи не повинен стати. Без них я, боюся, вже давно втратив би себе. Ах, професоре, ми повинні чимшвидше виблудити з цього лісу!
Професор зітхнув, але не рушив з місця.
— Живчику, — стиха озвався він, — при падінні я скрутив собі в’язи. І якби не приземлився тут, годувати б мені досі хробаків. Я не можу залишити Присмеркового лісу, цього осідку безсмертя, — зітхнув він. — Сконаю вмент, щойно це станеться.
Живчик скрушно похитав головою. Професор мав слушність, що й казати.
— А все ж лихо не без добра. Тепер я можу вивчати бурефракс вічно. — Він усміхнувся. — А чого ще можна бажати Професорові Світлознавства?
Хлопець усміхнувся й собі, але серце йому стислося. Якщо професорові йти зась, то що тоді чекає на нього, Живчика? Знову зостатися самітним? Полишеним напризволяще? Ця думка була для нього нестерпна.
— Професоре, — закинув він гачок. — Але ж ви допоможете мені знайти інших, га?
Професор повернувся і поважно глянув на нього.
— За кого ти мене маєш? — обурився він. — Ми санктафракська професура, не всі такі гниляки, як отой зрадливий плюгавий смердюх, отой вискочень-гостривник, Вілнікс Помполніус — еге ж, не всі, хоч би тобі доводилося чути й супротивну думку.