Зненацька звідкись ізсередини долетів несамовитий вереск. А ще за мить у дверях з’явився М’яло-Ряснопіт: блідий як полотно, він щось белькотів про те, як вовкун — заблуканий на полюванні й здичавілий ловецький птах, наділений страхітливим зазубленим дзьобом та гострими як бритва пазурами — щойно відв’язався від припони і мало не струбив сердешного лапмуфлера.
— З ним усе гаразд? — поцікавився Живчик.
— Усе гаразд? — прохрипів М’яло-Ряснопіт. — Із лапмуфлером? Ні, з ним не все гаразд! Цей вовкун тільки де що уздріє, так зараз і тельбушить! А тим часом із лапмуфлера можна мати добрячий зиск. Доведеться сходити по ветеринара, — промурмотів він. — Хай зашиє його знов. — Він зирнув на Живчика, наче побачив його вперше. — Чи на тебе можна покластися?
Живчик кивнув головою.
— Хм-м-м! — промимрив М’яло-Ряснопіт. — Ну, раз ти ще й досі тут, то чи не приглянути б тобі за крамницею, поки мене не буде? Гадаю, з порожніми руками ти звідси б не вийшов.
— Чудово! — вигукнув Живчик, якомога тамуючи свій запал.
Щойно тільки М’яло-Ряснопіт відійшов і вже можна було не боятися, що їх почують, помагай-біда знову зажадав, щоб його випустили на волю. Але Живчик залишався невблаганний.
— На все свій час, — відрубав він. — Зрештою, що може бути гіршого, ніж урвати розповідь у найцікавішому місці!
Помагай-біда забубонів собі під ніс:
— Отож, на чому я зупинився? Ага. Вілнікс і твій батько… їх разом зарахували до Лицарської Академії, одного й того самого ранку, а проте з першого ж дня Квінтиніус Вергінікс затьмарив решту багатонадійних молодиків, серед них і Вілнікса. У фехтуванні, стрільбі з лука та в бою навкулачки він не мав собі рівних; за стерном буреловів — повітряних кораблів, призначених ловити Велику бурю, — він здавався недосяжним.
Променіючи гордощами, Живчик уявив себе ловцем Великої бурі й ніби наяву відчув кільову та бортову хитавицю в мить, коли підхоплений вихором корабель починає нарешті прориватися до зони штилю в епіцентрі…
— Слухаєш ти мене чи ні? — просичав помагай-біда.
Живчик із провинним виглядом звів очі догори.
— Слухаю! — запевнив він.
— Хм! — хмикнув помагай-біда з очевидною недовірою, від чого пір’я на його шиї враз настовбурчилося. — Як уже згадувалося, Професор пояснив Вілніксові, що в разі, якби припущення щодо Великої бурі підтвердилося, Квінтиніуса Вергінікса було б традиційно висвячено у лицарі й виряджено до Присмеркового лісу. Небо в цей час йому сприяло б, і він повернувся б із бурефраксом.
Вілнікс усміхнувся своєю особливою усмішкою. Загадковою, підленькою. Ось вона, хвилина, коли можна торкнутися того, про що йому все кортіло запитати.
«А цей … бурефракс, — як завжди, нецеремонно втрутився Вілнікс. — Коли я числився у Лицарській Академії, про нього часто говорилося як про найдивовижнішу речовину, яку будь-коли знав світ. Нам казали, що його окрушини фактично не що інше, як уламки чистої блискавки, — улесливо і підступно вів він далі. — Чи таке справді може бути?»
Професор Темрявознавства поважно кивнув головою, а коли озвався знову, здавалося, ніби він читає вголос якийсь стародавній текст. «Так званий бурефракс, — проголосив він, — виробляється в утробі Великої бурі — потужного вихору, який формується далеко поза межами Світокраю раз на сім років і стає осереддям палючих, просто-таки пекельних вітрів, що, завиваючи і сиплючи снопами іскор, перетинають небо у напрямку Присмеркового лісу. Тут Велика буря репає. Вона розроджується одним-однісіньким жмутом блискавиць, що прошиває важке присмеркове повітря і вгороджується у м’яку землю внизу. У цю мить жмут обертається на твердий бурефракс, що ряхтить у сутінках. Слава і хвала тому, хто стане свідком такої дивовижі!»
Очі Вілніксові спалахнули жадобою. «Чиста блискавка!» — промайнула думка. — «Яка ж бо сила має критися в кожній окрушині бурефраксу!» Він звів очі догори. «А… м-м-м… який він на вигляд… що найбільше нагадує?»
У Професора з’явився мрійливий вираз. «Там така краса, що ні словом сказати, ні пером описати, — відповів він. — Уявіть собі кристал — і кристал той весь грає, променіє, іскрить!»
«А все ж він важкий, — зауважив Вілнікс. — Принаймні так мене вчили. Але наскільки велика його вага?»
«У присмерку свого народження він не важчий за піщинку. Проте у кромішній пітьмі скарбниці, що в самім центрі Санктафракса, окрушина його важча за тисячу дерев „залізної“ породи, — пояснив Професор. — Бурефракс виступає в ролі противаги підіймальній силі скелі. Без нього плавуче місто порве свої якірні ланцюги і полине у відкрите небо…»