— Пусти його, Вевеко, — промовив він.
Ту ж мить Вевека розчепив лабети, і Тем утихомирився. Якусь часину він сліпо роззирався довкола себе — відтак засміявся.
— Еле! — галаснув він і непевною ходою потяг туди, звідки вони прийшли. — Еле, зачекай на мене.
Живчик зорив, як він даленіє, ледь волочачи ноги, і на очах його бриніли сльози. Велетень-дідуган, вірний старий Тем Човновод, покинув їх.
— Прощавай, мій друже, — гукнув він. — Може, ти й знайдеш того, за ким шукаєш.
На своєму плечі він відчув чиюсь лагідну й воднораз важку лапу. То був Вевека.
— Ве-ве, — стиха озвався гігантський звір.
— Я знаю, — відповів Живчик. — Нам усім його бракуватиме.
Поріділий і підупалий духом загін продовжував свою путь на сяйво Східної зорі — Дозорець, Камінний Штурман і Вевека на чолі з Професором Світлознавства та Живчиком. Вони йшли мовчки, йшли, мов сироти. Покинута линва лежала долі далеко позад них, уже обростаючи пилом. Живчик стис меча і зціпив зуби.
І як таке страхолюдне місце могло з’явитися на світ, розпачливо запитував себе Живчик. Він повернувся до решти.
— Ворушіться! — почав підганяти він. — Тримайтеся купи. Уже, мабуть, недалеко.
— Ви попереду, ми за вами, капітане, — відповів Дозорець, пускаючись бігти клусом.
— Ве-ве, — додав Вевека і, важко сапаючи, незграбно посунув за ним.
Натомість до Камінного Штурмана, мабуть, не дійшли Живчикові слова. Він зупинився і почав махати руками та тупотіти ногами, наскільки це дозволяла важка керея і ще важчі черевики. Хмари рудої пилюки знялися вгору. Сліпуче сяйнули золотом скельця в очних отворах на каптурі.
— О, ні, — зітхнув Живчик. — Ще бракувало, щоб і ти!
Камінний Штурман — найтямкіший і найвідданіший з усіх небесних піратів, також кінчив тим, що уліг вічному безумові Присмеркового лісу.
— Ве-ве? — запитав блукай-бурмило.
— Не знаю, — відказав Живчик. Він обережно наблизився до пірата. Голова Камінного Штурмана була надійно схована під важким каптуром — спробуй-но вгадати, що там у ній діється!
— Тобі мене чути? — загорлав він. — Із тобою все гаразд?
Хрипке і притлумлене рохкання долинуло із каптура, після чого Камінний Штурман різко відіпхнув Живчика і показав кудись убік.
— Я знаю, — сказав Живчик. — Я бачив також…
— Хр-р-р-р-р! — нетерпляче рохнув Камінний штурман. Він крутнув Живчика кругом і схопив за голову.
— Ти що?! — Живчик задихнувся з обурення. — Розумом стерявся абощо? Вевеко! Допоможи!
Камінний Штурман зарохкав знову і крутнув Живчикову голову, скеровуючи її туди, куди він показував. Вевека переваги-ваги чимдуж біг до них.
— Ве! — ревів він.
— Хр-ру! Хр-р-р! — не вгавав глухий голос Камінного Штурмана.
— О! — Живчик остовпів, коли до нього дійшло, щo привернуло каптурникову увагу. Вевека незграбно ринув на Камінного Штурмана.
— Усе гаразд! — гукнув йому Живчик. — Дивіться!
Усі повернулися і зорили вперед. А там у прогалині між деревами просто під Східною зорею світилася латка ярої білі.
— Багнище, — прошепотів Живчик. Він збуджено повернувся до решти. — Завдання виконано! Ми вийшли на узлісся Присмеркового лісу і… — Він умовк. Знову обман зору чи там справді хтось є? Він приглянувся пильніше. Так, жодних сумнівів. Сухорлява, кутаста постать, — руки в боки, ноги окаряч, — стовбичила вдалині, вимальовуючись на яскравому тлі.
Вевека нюхнув повітря і тривожно загарчав, підозріливо прядучи тонкими вухами. І гадки не маючи про блукай-бурмилові лихі передчуття, Живчик у парі з Професором Світлознавства сягнистою ходою подався вперед.
— Я йду геть! — гукнув він танцівному колу калейдоскопічно мінливих світлотіней. — Іду, щоб уже ніколи не вернутися!
— … не вернутися… не вернутися… — улесливо та догідливо озвався ліс.
Живчик безжурно пас очима згорблену постать попереду. Повітря шепотіло і мерехтіло, а довколишня мряка, зіткана із примарних істот, звиваючись і вируючи, відчайдушно силкувалася утримати його і поглинути раз на все.
— … не вернутися… не вернутися… — вторували вони йому.
— Ніколи, — закричав Живчик, намацуючи меча. — Ніколи!
— … ніколи… ніколи… ніколи… — озвався ліс.
Розділ сімнадцятий
Багнище збирає данину пальців
Приплющивши очі, Скрид Пальцекрад пантрував за наближенням загону. Веселощі, змішані з погордою грали на його тонких білих губах.