— Білі ворони, — пояснив Скрид. — Скубуться над якимось стервом — запах крові доводить їх до шалу.
Живчик відчув спиною, як стривожились його супутники.
Скрид хитро посміхнувся.
— Часом вони нападають, не ждучи, поки з вас вилетить дух, — прорипів він.
Живчик жахнувся. Добре знаючи, яке Багнище жорстоке і небезпечне місце, він, проте, не вірив і цьому Скридові — смертельно блідому типові з налитими кров’ю очима.
«О Небо, нікудишній із мене капітан небесних піратів!» — розпачливо подумав він. І враз спіймав себе на гадці, що бажає знов, аби поруч був батько. Той знав би, що робити.
На виручку йому — уже втретє, одколи Живчика обрано капітаном — прийшов той-таки Професор Світлознавства. Виступивши наперед, він став поруч із Живчиком.
— Скільки ви берете з душі? — поцікавився Професор.
Скільки берете, розгублено подумав Живчик. Хоча гадка про оплату провідникових послуг йому б і в голову ніколи не прийшла, цілком очевидно, що дивацька знебарвлена істота зажадає винагороди. А в Живчикових кишенях вітер гуде. Як і в кишенях решти членів екіпажу.
— Ось моя ціна, — відповів Скрид, задумливо потираючи підборіддя. — Завбачена спеціально для небесних піратів. — Він обкинув їх недовірливим поглядом. — По дві сотки з душі.
Живчик затремтів. Через Багнище переправляється четверо, отже, виходить вісім соток — вісім соток, яких він не мав.
Але Професор видавався незворушним.
— Тобто тисяча за всіх, — сказав він. — Що ж, я плачу.
Цього разу Живчик збентежився не на жарт.
— Але… — почав він. — Я гадав…
Професор Світлознавства повернувся до нього.
— Добре все зваживши, я вирішив іти з вами, — пояснив він. — Себто, якщо ви, звісно, мене візьмете.
— Так, так, звичайно, — непевно промурмотів Живчик. — Але ж ви казали…
— Спробую щастя, — урвав Професор. — Хто знає, може мій карк зростеться… — Він помовчав. — У кожному разі, я не маю охоти тут залишатися.
— Але ж ви були такі певні, — не вгавав Живчик. — Ви казали…
— Знаю, що казав, — знов перепинив Професор. — Я уявив собі, що, зоставшись, матиму змогу досліджувати бурефракс. Але то була помилка. Звісно, Присмерковий ліс справді дає мені час для студій, але воднораз він їх і унеможливлює.
— Тьху! — лайнувся Скрид Пальцекрад.
Не вважаючи на нього, Професор вів далі:
— Я академік, Живчику, — вирік він. — Відомий у Санктафраксі гостротою свого розуму. Я міг процитувати з голови стародавній Ділніксів «Трактат про властивості Світла», я знав напам’ять Архімаксову «Тисячу блискучих афоризмів»… А тут, у цьому жахливому місці, де глузд за розум завертає, я заледве можу пригадати, хто я такий.
— Отже, ви хочете сказати…
— Хочу сказати, що радше помру гідною смертю, аніж укрию себе ганьбою вічного невігластва. — Він добув із бганок мантії шкіряного капшука і вручив його Живчикові.
— Тут п’ять соток, — сказав він. — Решту він одержить по прибутті на місце.
Живчик повернувся до Скрида і жахнувся, застукавши цього вузлуватого цибаня на тому, що він, облизуючись, пожирав очима ступні Професорових ніг.
— Якщо ви пристаєте на ці умови, — сказав Живчик, простягуючи шкіряного капшука, — тоді домовились.
Скрид звів очі й вищирив зуби.
— Дуже радий це чути, — сказав він.
Він узяв капшука, запхав його до нагрудної кишені куцої шкуратянки і потис Живчикові руку.
Живчик здригнувся від доторку сухих кощавих пальців.
— А тепер — гайда! — сказав Скрид і м’яко, але рішуче перетяг його за невидиму рису — із Присмеркового лісу на Багнище.
Ледь опинившись там, Живчик озирнувся. Професор Світлознавства стояв стовпом. Попри свій рішенець йому коштувало великих зусиль ступити крок — зрештою, він, цей крок, міг виявитися останнім.
— Мерщій! — роздратувався Скрид. — Уже нерано, а вночі ми не йтимемо.
— Не парте парка, Професоре, — спокійно мовив Живчик.
Скрид пирхнув і досадливо відвернувся. Живчик простяг Професорові руку, щоб той міг спертися.
— Красненько дякую, Живчику, — розчулився Професор. — Хоч би що на мене чекало, хлопче мій, я радий, що мав честь запізнатися з тобою. Колись ти станеш славетним капітаном небесних піратів. І літатимеш на власному кораблеві. Згадаєш моє слово.
По цій мові Професор ступив такий важливий для себе крок уперед. Боючися, як би немічний Професор тут-таки не повалився додолу, Живчик шарпнувся, щоб підтримати його. Але Професор не повалився. Ступаючи на Багнище, він тільки скривив болісну гримасу і зойкнув. І ледь поточився. Але на ногах устояв.