За спиною у Професора Дозорець, Вевека та Камінний Штурман у захваті заплескали в долоні.
— Браво, Професоре! — закричали вони.
— Атож, браво! — засяяв Живчик. — На Санктафракс ви повернетеся стрункий, як дощова цівка.
Професор кволо усміхнувся. Його обличчя набуло мертвотного сірого відтінку. Живчикове чоло затьмарила тривога.
— Як… як ви насправді себе почуваєте? — схвильовано запитав він.
— Живим, — простогнав Професор. — Як той казав, плюю ще на долівку — не на бороду. Але, боюся, мені за вами не вгнатися. Мабуть, краще було б, якби…
— Ні, — рішуче урвав Живчик. — Ви помандруєте з нами. Ми всі по черзі вам допомагатимемо. — Він повернувся до решти. — Отже, всі сюди! Будемо рушати!
— Після того, як змарнували стільки часу, — шпигнув Скрид.
Коли решта членів команди, вибралися, ледве ноги волочачи, з лісу, Скрид повернувся і сягнистою ходою потяг у глибину Багнища. Живчик подався за ним, обхопивши рукою Професора за поперек.
— Жвавіше! — озвався Скрид. — І пам’ятайте: триматися купи, йти моїми слідами — і не озиратися.
Серце Живчикові впало, коли він глянув уперед і пересвідчився навіч, як далеко їм іти. Багнищу, здавалося, не буде кінця-краю. Навіть, якби він ішов сам, мандрівка була б жахливою. А з Професором, що важко хилився на нього…
— Нас ніхто в потилицю не жене, — прохрипів Професор, немов прочитавши його думки. Живчик кивнув головою і спустив очі додолу: стопи грузли у білій грязюці. Професор мав рацію. Вони вирвалися із Присмеркового лісу, і це найголовніше, бо хоч Багнище було таке саме небезпечне, як і неосяжне, воно все ж мало свої межі. А завдяки їхній щасливій зустрічі з провідником…
— Капітане! Капітане! — почув він тривожний Дозорців лемент. Якусь мить до Живчика не доходило, що ельф-дубовик звертається до нього. Він машинально роззирнувся, шукаючи очима Захмарного Вовка. — Капітане Живчику! — репетував Дозорець. — Мерщій сюди. Вевека!
Живчик стрельнув оком уперед. Альбінос блукай-бурмило лежав крижем на м’якій твані.
— Іди до нього, — звернувся до хлопця Професор. — Я постою без сторонньої допомоги.
Живчикові не довелося нагадувати вдруге. Він погнався густою, грузькою квашею і впав навколішки біля свого друга.
— Що сталося? — запитав він. — Вевеко, що тобі таке?
— Ве… ве-ве, — простогнав блукай-бурмило. Він схопився за груди і відкинув назад величезну голову.
— Вевеко! — зойкнув Живчик, і на очі йому набігли сльози. — Вевеко, озовися. Скажи, що можна зробити.
— Ве-е-е, — стиха простогнав блукай-бурмило і раптом зайшовся жахним клекітливим кашлем, аж усе його тіло затіпалось у болісних корчах.
Живчик відчайдушно боровся зі слізьми. Покинувши «Бурелова», Вевека зазнав під час спуску внутрішніх, далеко серйозніших, ніж гадав хлопець, ушкод. Дихав він тепер часто, тяжко і з присвистом. Живчик гладив звіра по шиї, не перестаючи шепотіти, що все буде гаразд, усе буде чудово. Блукай-бурмило кволо усміхнувся і заплющив очі.
— Жи-ве-чик. Ве-ве, Дру-е-з…
Знагла струминка крові — сліпучо червона проти густого білого хутра — бурхнула з куточка його рота і збігла по щоці. Вевека знов закашлявся, затремтів, щось пролопотів і… запала тиша.
— Ні! — заволав Живчик і кинувся Вевеці на шию, — Не ти. Не тепер. Ти не можеш померти! — голосив він. — Ти здавався таким… таким справним…
— Це не минає і найкращих із них, — почувся ззаду глузливий голос. Живчика обсипало морозом. — Щойно були такі, що куди твоє діло, — провадив він, — а за мить, дивись, уже холодні, як…
— Скриде! — загорлав Живчик, зриваючись на ноги і вихоплюючи меча. — Ще одне слово і, хай допоможе мені Небо, я тебе розчахну на дві половини!
Скрид глумливо посміхнувся.
— І приречеш свій екіпаж на видиму смерть? Щось мені не віриться.
Він одвернувся, покинувши тремтячого в безсилій люті Живчика.
— Ходімо, Живчику, — звернувся до нього Професор Світлознавства. — Твоєму другові уже нічим не допомогти.
— Знаю, — шморгнув він носом. — А все ж…
— Ходімо, — повторив Професор. — Поки цей сучий син не надто від нас відірвався.
Розділ вісімнадцятий
Пальцекрадіж
Скрид Пальцекрад не вірив своєму щастю. Коли блукай-бурмило гримнув додолу, він ледве стримався, щоб не застрибати з радощів. Найнебезпечнішого члена групи, зваленого відразу по виході з безсмертного Присмеркового лісу, можна більше не боятися.