— А решта будуть легкою здобиччю, — прошепотів він собі під ніс і зайшовся хрипким злосливим сміхом. — Тим паче, що дідуган усіх баритиме. — Він помовчав і задумливо потер щелепу. — А тим часом, — додав він, чи не гріх, чи не сором дати дурно пропасти таким золотим пальцям? Таким великим і волохатим…
Скрид озирнувся — чи не загубив він решти подорожан? — і затер з утіхи руки: попри його наказ усі вже встигли розтягтися в одну довгу вервечку. Далеко позаду плентався ельф-дубовик. Судячи з усього, йому непереливки.
— Тепер уже недовго, крихітко, — лиховісно прошепотів Скрид. — А тобі зосталося хіба лиш трохи довше, — промовив він, запримітивши постать у важкій кереї, що кульгала посередині вервечки. — А вас двох, — він скупчив увагу на парубійку та старому дідові, повислому на його руці, — сяйнопалі мої друзі, я притримаю на десерт!
Він підніс руки і приклав кощаві пергамінові долоні дудочкою до рота.
— Гей! — Його надтріснутий голос залящав над вибіленим ландшафтом, наче крякання білого вороння. Ніхто з піратів і вухом не повів. — Гей, ви! — загорлав Скрид. — Капітане Живчику!
Цим разом юнак звів очі.
— Що там таке? — долинув його голос, шарпаний на вітрі, немов шмата.
— Ми вже майже напівдорозі, — прокричав Скрид. І тицьнув палюхом собі за спину. — Бачиш отой зазублений сторчак на обрії? Це щогла розбитого корабля. Ось куди лежить наш шлях. Коли прибудемо туди, ви зможете трохи перепочити.
— Нам треба відпочити зараз! — гукнув Живчик у відповідь.
Скрид посміхнувся в кулак.
— Правду кажучи, я боюсь. Оця вся місцевина кишить найкровожернішою породою риб-болотниць. Щойно трапите їм на очі, так і струблять вас живцем!
Запала пауза.
— Гаразд, а бодай сповільнити ходу ти можеш? — зажадав Живчик.
— Певно, що можу, капітане, — приязно відгукнувся Скрид. — Але не діждеш! — буркнув він собі під ніс. Він знову приклав долоні до рота: — А тепер уперед! Тільки не збочуйте й далі, аж поки добудетесь корабельних уламків, — нагадав він. — З вами нічого не станеться, якщо йтимете навпрошки. Але стережіться. Обабіч повно ядучих ям, трапляється і зрадливе драговиння. Тож-бо не звертайте зі стежки!
— Гаразд, — долетіло до нього Живчикове.
— Ох, мало не забув, — прокричав Скрид. — Багнище на око пласке, а насправді все у бакаях. Не панікуйте, якщо на хвилину-другу стратите з очей чи то мене, чи корабель. Тримайтеся курсу, та й квит!
— Добре! — гукнув Живчик.
Скрид захихотів у кулак. Яким ґречним парубійком виявився цей капітан Живчик. Весь сяючи з утіхи, він одвернувся і далі верстав дорогу смердючою пусткою. Бліде сонце осявало відлеглий корабельний кістяк. Скрид знав: корабель був ближче, ніж здавалося, а все ж досить далеко, щоб ні для кого із загону простодушних небесних піратів не лишилося жодного шансу туди добратися.
— Мордобрили, риби-болотниці та білі ворони, — пирхнув провідник. — Проти мене вони ніщо. Бо я, Скрид Пальцекрад, найнебезпечніша твар у цій неокраїй білій пустелі — і ви це дознаєте на власній шкурі, Капітане Живчику, — глумливо посміхнувся він.
Скридові слова все лящали й лящали Живчикові у вухах. Не збочуй зі стежки. Хіба не те саме завжди йому правили Спелда і Тунтум — лісові тролі, що виховували його, як рідного сина? А все ж якби він був не збочив отоді зі стежки, то й дотепер жив би у Темнолісі. Цим разом, проте, Живчик усвідомлював слушність поради, бо якби Професор послизнувся чи оступився, це могло б кепсько окошитися.
З головою, прикріпленою до цівки на спині, калічний Професор не міг дивитися собі під ноги, отож пильнувати, куди вони ступають, доводилося Живчикові, а це означало від часу до часу спускати з ока найперший орієнтир. Щоразу, як він знову зводив погляд, з’ясовувалося, що їх занесло у той чи той бік.
— Чого це я маю пильнувати за всім? — збунтувався Живчик. — Чого ви мені не кажете, коли ми збиваємося з курсу?
— Як мені казати, — відповів Професор, — коли очі мої заплющені.
— То розплющуйте їх! — вибухнув Живчик, якому урвався терпець.
— Я не годен, — торочив старий кволим голосом. — Мою голову закріплено під таким кутом, що сонце б’є просто в очі. Якщо я все дивитимусь на нього, то осліпну. — Він сумно зітхнув. — А яке пуття із темного на очі Професора Світлознавства? Я закінчу старцюванням на вулицях Нижнього міста.
Живчик із провинним виглядом відвернувся.
— Перепрошую, — сказав він. — Я…
— О мій любий хлопче, — урвав Професор, — ти остання людина під небом, яка повинна просити в мене вибачення. Ти лишився мені вірний у Присмерковому лісі, не відкинувся від мене і тепер. Я зберігаю нині і зберігатиму до гробу вічну тобі вдячність. — Він помовчав. — А кого мені справді кортить вилаяти, то це отого песиголовця Скрида. Хто обіцяв іти повільніше?!